На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7194-7
- Переводчик: Екатерина Ивановна Гловацкая
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші». Краткое содержание книги:
У часи, коли світ сповнився жаху та страждань, коли люди безжально та безглуздо вбивали один одного, хтось мусив сказати: «Ніколи ще життя не було таким дорогоцінним, як сьогодні… коли воно так мало коштує». Цією людиною був Ерих Марія Ремарк.
«НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН»
Пауль Боймер і його однокласники потрапили в окопи зі шкільної лави. Зазирнувши у сталеві очі війни, ці хлопчаки не можуть повірити, що колись вона скінчиться, що настане мирне життя. Чи знайдуть у ньому опалені боями юнаки своє місце? Та це буде потім, а тепер… тепер на Західному фронті без змін.
«ПОВЕРНЕННЯ»
Вони повернулися з війни. Вони вижили. І тепер треба… жити далі. Проте все, що було важливим колись, раптом втрачає значення. Попри страх, безнадію, самотність герої повинні знайти новий сенс життя…
«ТРИ ТОВАРИШІ»
Один із кращих світових романів про справжню дружбу і велике кохання… Війна опекла душі людей, і рани ще не загоїлися. Але все можна подолати, коли поруч є два товариші і кохана. Найвідоміший твір Ремарка — мабуть, найкрасивіша історія людських почуттів.
Неподалік гучно вибухає снаряд. Одразу за ним іще два. І починається. Вогняний шквал. Тріскотять кулемети. Тепер зостається тільки одне — лежати. Певне, незабаром почнеться атака. Звідусіль злітають ракети. Без упину, одна за одною.
Я лежу, скоцюрбившись, у чималій вирві, по пояс у воді. Якщо почнеться атака, я кинусь у воду, просто обличчям у болото, якнайглибше, аби тільки не захлинутись. Удаватиму мертвого.
Раптом я чую, що вогонь перестрибує назад. Я миттю сповзаю вниз, у воду, зсовую каску зовсім на потилицю і лежу, тримаючи обличчя над самою водою, щоб можна було дихати.
Якийсь час лежу непорушно; та ось щось дзенькає, щось тупотить ближче і ближче. Усі нерви в мене наче кригою скуті. Щось із гуркотом мчить наді мною — то перші ворожі лави. Одна-однісінька думка розриває мені голову: що робити, як хтось із них стрибне сюди, у вирву? Мерщій витягаю свій невеликий кинджал і, міцно стискаючи його колодочку, знову ховаю — стромляю руку із ним у твань на дні вирви. А в голові мені наче гупає молот: як хтось стрибне сюди, я перший ударю, треба відразу перерізати йому горлянку, щоб він, бува, не закричав, інакше не можна; він перелякається не менше за мене, і страх кине нас один на одного, тож мені треба бути першим.
Тепер узялися стріляти наші батареї. Один снаряд падає неподалік. Це викликає в мене шалену лють, ще бракує, щоб мене вбило нашим же снарядом; я лаюсь на всі заставки і скрегочу зубами, аж у рот мені лізе багно; я скаженію, та врешті я можу тільки стогнати й благати.
Чути, як рвуться снаряди. Якщо наші підуть у контратаку, я врятований. Припадаю головою до землі і чую глухий гуркіт, немов далекі вибухи в копальні; тоді знову підводжу голову, аби знати, що робиться вгорі.
Татакають кулемети. Я знаю, що наші дротяні загородження міцні й майже не пошкоджені, на окремих ділянках по них
……..» …..…….- 147
іде струм високої напруги. Кулеметний вогонь дужчає, їм не пройти, їм доведеться вертати назад.
Я знову падаю і дослухаюсь, украй напружений. Чути тріскотняву, гуркіт, брязкіт. І посеред усього — суцільний пронизливий крик. їх обстрілюють, атаку відбито.
Іще трохи розвиднилося. Неподалік від мене гупотять чиїсь ноги. Хтось біжить. Проминув. Іще біжать. Кулеметна тріскотнява зливається в одну безупинну чергу. Я саме хотів трохи повернутися, та нараз угорі щось забряжчало, гупнуло, і до вирви важко спадає чиєсь тіло, котиться вниз, валиться на мене.
Я ні про що не думаю, нічого не вирішую, а б’ю в нестямі й тільки відчуваю, як те тіло здригається, а тоді м’якшає і скочується додолу. Коли я отямлююсь, рука в мене липка й мокра.
Той чоловік харчить. Мені здається, що він голосно зойкає, кожний його віддих лунає наче крик, удар грому, — та насправді то стугонить у мене в жилах кров. Мені хочеться затулити йому рота, напхати туди землі, ще раз втопити в нього кинджал, аби він тільки замовк, бо він може мене виказати. Проте я вже настільки спам’ятався і настільки раптом знемігся, що не маю сили звести на нього руку.
Тоді я відповзаю якнайдалі й лежу там, не відводячи з нього очей і стискаючи в руці кинджал, щоб знову кинутись на нього, тільки-но він ворухнеться; але він уже нічого не зможе зробити, це чути з того, як він харчить.
Я бачу його невиразно. У мене зараз одне тільки бажання — вибратися звідси. І якнайшвидше, бо скоро зовсім розвидниться. Але й тепер це важко зробити. Коли я пробую вистромити голову, то відразу бачу, що це вже неможливо. Кулеметний вогонь такий сильний, що мене продірявить перше, ніж я встигну вистрибнути з вирви.
Перевіряю це ще раз за допомогою каски: я виставляю її ледь наперед і трохи підіймаю, щоб визначити висоту пострілів. За якусь мить куля вибиває каску в мене з рук. Отже, вони ведуть вогонь просто понад землею. Я опинився так близько до ворожих
позицій, що, коли спробую тікати, мене відразу вб’ють їхні снайпери.
Іще посвітлішало. Я гарячково чекаю атаки з нашого боку. У мене побіліли кісточки на пальцях — так міцно я стискаю руки, так я благаю, щоб вогонь припинився і щоб прийшли мої товариші.
Хвилина спливає по хвилині. Я вже не зважуюся навіть кинути погляд на темну постать, що лежить на дні вирви. Напружено дивлюся в інший бік і чекаю, чекаю. Кулі дзижчать, накривають мене немов сталевою сіткою і не замовкають, не замовкають.
Нараз я помічаю, що рука в мене вся в крові, і ледве стримую нудоту. Беру пригірщ землі і тру нею руку, тепер вона просто брудна, хоч крові не видно.
Вогонь не вщухає. З обох боків він однаково сильний. Наші, певне, гадають, що я давно вже загинув.
Уже зовсім розвидняється, настає сірий ранок. Той і досі харчить. Я затуляю собі руками вуха, та невдовзі відтуляю їх, бо так я взагалі нічого не почую.