На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7194-7
- Переводчик: Екатерина Ивановна Гловацкая
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші». Краткое содержание книги:
У часи, коли світ сповнився жаху та страждань, коли люди безжально та безглуздо вбивали один одного, хтось мусив сказати: «Ніколи ще життя не було таким дорогоцінним, як сьогодні… коли воно так мало коштує». Цією людиною був Ерих Марія Ремарк.
«НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН»
Пауль Боймер і його однокласники потрапили в окопи зі шкільної лави. Зазирнувши у сталеві очі війни, ці хлопчаки не можуть повірити, що колись вона скінчиться, що настане мирне життя. Чи знайдуть у ньому опалені боями юнаки своє місце? Та це буде потім, а тепер… тепер на Західному фронті без змін.
«ПОВЕРНЕННЯ»
Вони повернулися з війни. Вони вижили. І тепер треба… жити далі. Проте все, що було важливим колись, раптом втрачає значення. Попри страх, безнадію, самотність герої повинні знайти новий сенс життя…
«ТРИ ТОВАРИШІ»
Один із кращих світових романів про справжню дружбу і велике кохання… Війна опекла душі людей, і рани ще не загоїлися. Але все можна подолати, коли поруч є два товариші і кохана. Найвідоміший твір Ремарка — мабуть, найкрасивіша історія людських почуттів.
Та все марно. У голові в мене безладно жужмляться думки, я чую застережливий голос моєї матері; бачу росіян за дротяною огорожею, вітер куйовдить їм бороди; напрочуд виразно уявляю собі солдатський буфет із кріслами, кінотеатр у Валан-сьєні, болісна уява малює мені жахливу річ — сіре, байдуже дуло гвинтівки, яке нечутно стежить за мною, хоч би куди я повернув голову; я аж умиваюся потом…
Я й досі лежу у вирві. Дивлюсь на годинник: минуло лише кілька хвилин. Чоло в мене вогке від поту, вогко й під очима, руки тремтять, я тихо, але важко дихаю. Це не що інше, як неймовірний напад страху, — звичайнісінький підлий звірячий страх, що не дозволяє мені підвести голову й поплазувати далі.
Наче якісь драглі затягують все в мене всередині, перетворюючи напруження на єдине бажання зостатися тут і нерухомо лежати. Руки й ноги в мене прилипли до землі, я ще раз марно пробую їх підняти. Припадаю до землі, не можу рушити з місця і вирішую лежати тут.
Однак у мені вже здіймається нова хвиля — хвиля сорому, каяття і водночас свідомості безпеки. Я трохи зводжуся, щоб роздивитись. Очам аж боляче — так я вдивляюсь у темряву. У небі спалахує ракета, і я знову пригинаю голову.
Я веду безглузду, розпачливу боротьбу із собою, хочу вилізти з вирви й щоразу зсовуюся додолу. Кажу собі: «Ти мусиш, це ж для твоїх товаришів, це ж не якийсь дурний наказ! — І зразу заперечую: — Це мене не обходить, адже в мене одне-одні-сіньке життя».
То все наробила відпустка, — засмучено виправдовуюсь я. Але й сам у це не вірю, мені стає страшенно гидко, я помалу підводжуся, спираюся на лікті, підтягуюсь і лежу тепер на краю вирви, наполовину висунувшись із неї.
Раптом я чую якийсь шелест і мерщій ховаюсь. Попри гуркіт артилерії, підозрілі звуки виразно чути. Я дослухаюсь — шелест долинає звідкись іззаду. То наші солдати, вони йдуть траншеєю. Тепер я вже чую притлумлені голоси. Судячи з тону, один із них, здається, належить Качеві.
Відразу ж мені стає неймовірно тепло на душі. Ці голоси, ці кілька тихих слів, ці кроки в траншеї позаду миттю виривають мене з обіймів жахливої самотності, навіяної страхом перед смертю, страхом, якому я замалим не піддався. Вони, ці голоси, дорожчі мені за власне життя, дорожчі за материнську ласку й дужчі за страх; взагалі найдужчий і найнадійніший на світі захист — це голоси моїх товаришів.
Тепер я вже не відчуваю себе дрібненьким єством, що самотньо тремтить у пітьмі, тепер я поруч із ними, а вони поруч зі мною, ми однаково боїмося й однаково хочемо жити, ми з’єднані один з одним у простий, хоч і тяжкий спосіб. Я хотів би притулитися обличчям до них, до тих голосів, до тих кількох слів, які врятували мене зараз і боронитимуть завжди.
Обережно перекочуюся через край вирви й плазом повзу вперед. Далі лізу рачки на всіх чотирьох; усе гаразд, я зазначаю собі напрямок, оглядаюся навкруги й запам’ятовую по спалахах розташування батарей, щоб знайти дорогу назад. Потім намагаюся з’єднатися з іншими розвідниками.
І досі я ще боюсь, але тепер це розумний страх, якась надзвичайно напружена обережність. Уночі розгулявся вітер, і, коли над жерлами гармат спалахує полум’я, навкруг мене гойдаються тіні. Через те я або не бачу майже нічого, або бачу аж забагато. Часом я завмираю з переляку, щоразу даремного. Так я просуваюся досить далеко вперед і, зробивши півколо, повертаюся назад. Інших наших розвідників я так і не знайшов. З кожним метром, що ближче до наших окопів, то дужчає в мені впевненість, але врешті дужчає й нетерпіння. Зовсім неприємно було б уклепатися тепер в якусь халепу.
Та зненацька мене знову проймає жах. Я вже не впізнаю місцевості й не можу точно визначити потрібного напрямку. Тихенько лізу в найближчу вирву й намагаюся зорієнтуватись. Уже не раз було, коли солдат, зраділий, що знайшов своїх, стрибав в окоп і тільки тоді бачив, що потрапив до ворогів.
За якийсь час я знову починаю дослухатися. Досі я ще не певний. Лабіринт вирв здається мені тепер таким неосяжним, що від збудження я вже зовсім не знаю, в який бік мені треба добуватись. А що, як я посуваюсь уздовж наших траншей, тоді це триватиме хтозна-поки. Тож я ще раз завертаю вбік.
Ці кляті ракети! Здається, вони горять у небі чи не цілу годину, не можна й поворухнутися, щоб тієї ж миті не загуло над тобою.
Та ради немає, мені конче треба звідси вибиратися. Раз у раз зупиняючись, я просуваюсь уперед, знову повзу плазом і обдираю собі у кров руки об пощерблені, гострі, мов бритва, снарядні скалки. Часом мені здається, ніби на обрії небо трохи яснішає, але, може, то справді тільки здається. Поволі я починаю розуміти: дай Боже мені живим вибратись…