На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7194-7
- Переводчик: Екатерина Ивановна Гловацкая
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші». Краткое содержание книги:
У часи, коли світ сповнився жаху та страждань, коли люди безжально та безглуздо вбивали один одного, хтось мусив сказати: «Ніколи ще життя не було таким дорогоцінним, як сьогодні… коли воно так мало коштує». Цією людиною був Ерих Марія Ремарк.
«НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН»
Пауль Боймер і його однокласники потрапили в окопи зі шкільної лави. Зазирнувши у сталеві очі війни, ці хлопчаки не можуть повірити, що колись вона скінчиться, що настане мирне життя. Чи знайдуть у ньому опалені боями юнаки своє місце? Та це буде потім, а тепер… тепер на Західному фронті без змін.
«ПОВЕРНЕННЯ»
Вони повернулися з війни. Вони вижили. І тепер треба… жити далі. Проте все, що було важливим колись, раптом втрачає значення. Попри страх, безнадію, самотність герої повинні знайти новий сенс життя…
«ТРИ ТОВАРИШІ»
Один із кращих світових романів про справжню дружбу і велике кохання… Війна опекла душі людей, і рани ще не загоїлися. Але все можна подолати, коли поруч є два товариші і кохана. Найвідоміший твір Ремарка — мабуть, найкрасивіша історія людських почуттів.
— Авжеж! — підтверджує Кач.
Але Тьяден цього ще не второпав. Трохи подумавши, він питає:
— А король теж повинен стояти струнко перед кайзером?
Нам здається, що навряд, хоч точно ніхто цього не знає.
Обидва стоять так високо, що там, напевне, не виструнчуються.
— Навіщо ти всякі дурниці вигадуєш? — каже Кач. — Важливо те, що ти сам мусиш виструнчуватись.
Проте Тьяден немов зачарований. Його уява, загалом дуже бідна, тепер гарячково працює.
— Слухай-но, — каже Тьяден, — я не можу збагнути: невже кайзер теж ходить до вбиральні, як оце я?
— Будь певен, що ходить, — регоче Кроп.
— Ти, мабуть, з глузду з’їхав, — додає Кач. — У голові в тебе джмелі завелися. Сходи-но сам мерщій до вбиральні, Тьядене, щоб тобі проясніло й ти не патякав, як немовля.
Тьяден зникає.
— Одне хотів би я знати, — каже Альберт, — чи почалася б війна, якби кайзер сказав «ні»?
— Я певен, що війни не було б, — утручаюсь я, — та для цього треба, щоб він її не хотів.
— Ну, хай не він сам-один, а ще двадцять чи тридцять чоловік у всьому світі сказали б «ні», тоді війни не було б?
— Напевне, — погоджуюсь я, — тільки саме оті люди й захотіли війни.
— Комедія, коли добре помізкувати, — веде далі Кроп. — Ми опинились тут, щоб боронити нашу батьківщину. Але французи теж тут і теж боронять свою батьківщину. На чиєму ж боці правда?
— Мабуть, на обох, — відповідаю я, хоч і сам у це не вірю.
— Ну, гаразд, — каже Альберт, і я по очах бачу, що він надумав загнати мене на слизьке, — але наші вчителі, і пастори, і газети запевняють, ніби правда — наша, і треба сподіватися, що так воно і є; але французькі вчителі, і пастори, і газети й собі запевняють, ніби правда на їхньому боці. Кому ж вірити?
— Цього я не знаю, — відказую я. — У всякому разі, війна триває, і щомісяця нові країни втягуються в неї.
Вертається Тьяден. І досі ще збуджений, він негайно втручається в розмову; тепер його цікавить, як, власне, виникають війни.
— Здебільшого через те, що якась країна тяжко скривдила іншу, — впевнено пояснює Альберт.
Тьяден прикидається, ніби не розуміє.
— Якась країна? Щось я не збагну. Хіба гора в Німеччині може скривдити гору у Франції? Або річка, або ліс, або поле?
— Ти справді такий бовдур чи тільки прикидаєшся? — сердиться Кроп. — Я ж не те хотів сказати. Якийсь народ скривдить інший…
— Тоді мені нема чого тут робити, — каже Тьяден, — мене ніхто не кривдив.
— Хіба тобі поясниш! — дратується Альберт. — Річ же не в такому сільському телепневі, як ти.
— Тоді й поготів мені треба додому вертатися, — наполягає на своєму Тьяден, і всі регочуть.
— Ой хлопче, йдеться ж про весь народ, про державу! — вигукує Мюллер.
— Державу, державу! — Тьяден хитро мружиться і ляскає пальцями. — Польові жандарми, поліція, податки — оце ваша держава. Коли ти саме її маєш на думці, то красно дякую!
— Правильно! — вигукує Кач. — Ти, Тьядене, уперше сказав щось слушне. Держава й батьківщина — це таки справді не одне й те саме.
— Але ж їх не розділити, — міркує Кроп, — батьківщини без держави немає.
— Та певне, але подумай: ми майже всі — прості люди. І у Франції більшість населення теж робітники, ремісники, дрібні службовці. Навіщо якомусь французькому слюсареві чи шевцеві нападати на нас? Ні, це все вигадують уряди. Я зроду не бачив жодного француза, поки не опинився тут, більшість французів так само не бачили нас. їх теж ніхто не питає, як і нас.
— А чого ж ми тоді воюємо? — дивується Тьяден.
Кач знизує плечима.
— Бо є люди, що мають з війни користь.
— Еге, тільки не я, — посміхається Тьяден.
— Авжеж, не ти і з нас теж ніхто.
— А хто ж тоді? — допитується Тьяден. — Кайзерові вона теж ні до чого. Адже він має все, що йому потрібне.
— Не кажи, — заперечує Кач. — Адже досі він ще ніякої війни не вів. А кожний більш-менш порядний кайзер мріє хоча б про одну війну, а то він не уславиться. Погортай-но свої шкільні підручники.
— Генералів війна теж уславлює, — додає Детерінг.
— Ще більше, ніж кайзера, — підтверджує Кач.
— Мабуть, за ними стоять ще й інші люди, які хочуть на війні нажитися, — бубонить Детерінг.
— Мені здається, що це наче якась лихоманка, — каже Альберт. — Ніхто начебто не хоче війни, аж раптом вона вже тут. Ми не хотіли воювати, інші твердять те саме, а проте вже півсвіту воює.
— Але в них більше брешуть, ніж у нас, — заперечую я, — згадайте-но, які листівки ми знаходили в полонених. Там писалося, що ми їли бельгійських дітей. Негідників, що таке пишуть, слід би перевішати. Ото справжні винуватці.