Марш Радецького та інші романи

Промені габсбурзького сонця сягали на сході кордону володінь російського царя. То було те саме сонце, під яким Тротти дійшли дворянства й знатності. У вдячності Франца Йосифа була добра пам’ять, а в його ласки — довга рука. Якщо хтось із його найлюбіших дітей збирався вкоїти дурницю, міністри й слуги цісареві вчасно вживали рішучих заходів і навертали необачного до розуму й розважності. Єдиному нащадкові нового дворянського роду фон Тротт і Сиполє навряд чи личило служити в тій провінції, звідки походив герой Сольферіно — онук неписьменних словенських селян і син жандармського вахмістра. Нехай той нащадок, коли вже йому забаглося, міняє службу в уланах на скромнішу — в піхотних військах: це лиш доводить, що він вірний пам’яті свого діда, який, бувши простим піхотним лейтенантом, урятував життя цісареві. Проте обачність не дозволила цісарсько-королівському військовому міністерству послати носія дворянського імені, яке цілком збігалося з назвою словенського села, звідки походив засновник роду, служити поблизу того села. Так само обачний був і окружний начальник, син героя Сольферіно. Щоправда, він дозволив Карлу Йозефові — звичайно, не з легким серцем — перейти на службу в піхоту. Але він не схвалював синового наміру перевестися до словенської провінції. Сам окружний начальник ніколи не відчував бажання побачити вітчизну своїх предків. Він був австрієць, слуга і урядовець Габсбурґів, і його вітчизною був замок цісаря у Відні. Якби йому довелося подавати до вищих інстанцій план доцільного переустрою великої і розмаїтої Австрійської держави, то він залюбки побажав би обернути всі без винятку коронні землі на просторі й барвисті околиці монаршого замку, а всі народи імперії — лише на вірних слуг Габсбурґів. Він був окружний начальник і в своїй окрузі представляв його апостольську величність цісаря. Він носив уніформу з золотим коміром, трикутний капелюх і шпагу. Він не мав бажання ходити за плугом на благодатній словенській землі. У його рішучому листі до сина була фраза: «З нас, селян прикордоння, доля зробила австрійців, лишаймося ж ними».

Отак вийшло, що для його сина Карла Йозефа, барона фон Тротти і Сиполє, південний кордон лишився недосяжним; йому довелося вибирати службу чи в центрі країни, чи на її східному кордоні. Він обрав єгерський батальйон, що стояв не далі як за дві милі від російського кордону. Поблизу лежали Бурлаки, рідне село Онуфрія. Ця земля була рідною вітчизною українських селян, їхніх сумних гармонік і незабутніх пісень, північною сестрою Словенії. Сімнадцять годин висидів лейтенант Тротта в потязі. На вісімнадцятій виринула остання залізнична станція Австрійської монархії на сході. Тут він зійшов. Його супроводжував денщик Онуфрій. Казарма єгерського батальйону стояла в центрі містечка. Перед тим, як вони ступили на її подвір'я, Онуфрій тричі перехрестився. Був ранок. Весна, що вже давно буяла в глибині країни, сюди дісталася ще зовсім недавно. Уже золотів щедринець на схилах залізничного насипу. У вологих лісах уже цвіли фіалки. Вже кумкали жаби в безмежних болотах. Над низькими солом’яними покрівлями селянських хат уже кружляли лелеки, шукаючи старих коліс — підвалин своїх літніх жител.