Марш Радецького та інші романи

— Дайте одну мені! — попросила пані Демант.

Даючи їй прикурити, йому довелося подивитись їй в обличчя. Він вважав за недоречне, що вона дозволила собі курити, так наче в жалобі не вільно розкошувати нікотином. І те, як вона затяглася цигаркою, і як округлила губи в маленьке червоне кружальце, з якого пливла ніжна синя хмарка, теж здавалося йому зверхнім і гріховним.

— А ви хоч уявляєте собі, куди саме вас переводять?

— Ні, — сказав лейтенант. — Але я подбаю, щоб поїхати дуже далеко.

— Дуже далеко? І куди ж, наприклад?

— Можливо, до Боснії.

— Гадаєте, що там ви будете щасливий?

— Не думаю, щоб я де-небудь міг бути щасливий.

— Бажаю вам зазнати щастя! — сказала вона шпарко, надто шпарко, як здалося Тротті.

Вона підвелася, принесла попільничку, поставила її на підлогу між собою та лейтенантом і сказала:

— Отже, ми, певне, вже ніколи не побачимося?

Ніколи! Це слово, це страшне мертве море глухої вічності! Ніколи вже не можна побачити Катарини, доктора Деманта, цієї жінки! Карл Йозеф сказав:

— Мабуть. На жаль!

Він хотів був додати: «І Макса Деманта я більше ніколи не побачу!». «Удів треба спалювати!» — тут же таки спав йому на думку один із сміливих дотепів ротмістра Тайтінґера.

Пролунав дзвоник, потім почувся якийсь рух у коридорі.

— Це мій батько! — сказала пані Демант.

Пан Кнопфмахер уже зайшов до кімнати.

— А, це ви, це ви! — сказав він.

Він приніс із собою холодний дух снігу. Розгорнувши велику сніжно-білу хустинку, він гучно висякався, дбайливо склав її і, ніби якусь коштовну річ, умостив до нагрудної кишені; потім простягнув руку до одвірка, увімкнув горішнє світло, підійшов до Тротти, що з появою Кнопфмахера підвівся і вже з хвилину чекав стоячи, і мовчки потиснув йому руку. Цим потиском руки Кнопфмахер ніби висловив увесь свій смуток з приводу смерті доктора Деманта. І тут-таки, вказавши на горішнє світло, мовив до дочки:

— Вибач, але я не зношу такого тоскного освітлення! — Так наче кинув каменем в обвитий крепом портрет доктора Деманта.

— Одначе у вас поганий вигляд! — за мить сказав Кнопфмахер переможним голосом. — Мабуть, страшенно тяжко переживаєте це нещастя, еге ж?

— Він був єдиний мій приятель!

— От бачите, — сказав Кнопфмахер, сів біля столу і, всміхаючись, запросив: — Та сідайте ж бо! — І коли лейтенант знову сів на канапу, повів далі: — Те самісіньке він казав про вас, як був живий. Яке лихо! — Він кілька разів похитав головою, аж його повні рум’яні щоки злегка затрусилися.

Пані Демант витягла з рукава хустинку, піднесла до очей, підвелася й вийшла з кімнати.

— Хто знає, як вона це переживе! — сказав Кнопфмахер. — Ну, я їй уже давно казав, попереджав! Вона нічого не хотіла слухати! Ви ж поміркуйте, любий пане лейтенанте! У кожного суспільного стану свої небезпеки. Але в офіцерів! Офіцерові, даруйте, властиво, не слід було б одружуватися. Між нами кажучи, — та вам-бо він, напевно, розповідав, — йому хотілося вийти у відставку й цілком присвятити себе науці. А як я з того радів, то й сказати не можу! Із нього, безперечно, вийшов би великий лікар! Славний, добрий Макс! — Пан Кнопфмахер звів очі на портрет, довгенько на нього дивився й завершив свій некролог словами: — Таке обдарування!