Марш Радецького та інші романи

Широкою рівниною між обома прикордонними лісами, австрійським і російським, наче вітри, одягнені в уніформу й вишикувані в бойовому порядку, мчали вперед прикордонні козацькі сотні на невеличких прудких кониках своїх рідних степів, у високих хутряних папахах, вимахуючи списами, мов блискавками, на довгих дерев’яних держаках, кокетливими блискавками в гарненьких фартушках-прапорцях. На м’якому, пружному болотистому ґрунті майже не чутно було тупоту копит. Вогка земля відповідала на летючий дотик копит лише вологим зітханням. Навіть темно-зелена трава ледь прилягала. Здавалося, що козаки летять понад рівниною. І коли вони перелітали жовту, піскувату сільську вулицю, на ній здіймався великий золотаво-жовтий стовп дрібної куряви, зблискуючи на сонці, широко розлітаючись у повітрі й знов спадаючи додолу тисяччю дрібних хмаринок. Запрошені гості сиділи на збитих нашвидкуруч дерев’яних трибунах. Погляди глядачів ледве встигали стежити за порухами вершників. Міцними, жовтими, мов кінськими, зубами козаки, летючи вчвал, просто з сідел підхоплювали з землі свої червоні й сині хустинки, з маху підринали під черева коней, затиснувши їхні боки ногами в блискучих чоботях. Інші кидали в повітря далеко поперед себе списи, зброя вертілася вгорі, а потім знов покірно падала в підняту руку вершникові, — мов живі мисливські соколи, вертали списи назад до рук їхніх господарів. Інші козаки, припавши до спини коневі, по-братерськи притулившися губами до його морди, стрибали крізь дивовижно малі залізні обручі, що ледве могли б оперезати діжечку середніх розмірів. Коні витягали вперед усі чотири ноги, їхні гриви маяли, мов крила, хвости стояли горизонтально, правлячи ніби за кермо, вузенькі ж голови скидалися на носи човнів у нестримному русі. Ще інші перескакували двадцятеро барил пива, покладених долі дном до дна. Коні іржали перед тим як стрибнути. Вершник летів до перепони з безмежної далечини, сірою, крихітною цяткою був він спочатку, потім із шаленою швидкістю обертався на тоненьку риску, смужку, якесь тіло, вершника, а з нього ставав велетенським казковим птахом з людським і кінським тілом, крилатим циклопом, — щоб потім, здолавши перепону, рвучко спинитися за сотню кроків від неї й завмерти, наче статуя, монумент із неживого матеріалу. А ще інші, прудкі, мов стріли, вершники стріляли в летючі мішені (стрільці й самі скидалися на вистрелені набої); ті летючі мішені тримали на великих, круглих, білих щитах вершники, які мчали осторонь. Стрільці летіли вчвал, стріляли і влучали. Часом котрийсь із них падав з коня. Товариші, що гнали слідом, перестрибували через нього, не торкнувши жодним кінським копитом. Були й такі, що мчали ще з одним конем обіч свого й, женучи учвал, стрибали в порожнє сідло, а з нього — у своє, знов рвучко падали на коня-«супровідника» і врешті, впершись руками в сідла обох коней і спустивши ноги поміж кінські боки, завмирали, зупинивши тварин так, що ті стояли нерухомо, наче бронзові.