Україна у революційну добу. Рік 1918

Захоплюючи слухачів непідробною щирістю, високим революційним пафосом, Г. Пятаков чеканно підсумовував: «…Ми ставимо на вістря кута всіх завдань нашої партії на Україні завдання організації і усвідомлення того повстання, яке там розвивається»[496]. Ретельний аналіз розміщення військово-стратегічних сил давав підстави сподіватися, що при «достатній організованості і всезагальності повстання Радянська влада на Україні переможе»[497].

У доповіді накреслювались конкретні завдання партії, що поставали у сфері військово-технічної підготовки повстання, у першу чергу, створення розгалуженої мережі військово-революційних комітетів, об'єднаних політичним центром (саме політичним, а не військово-технічним), яким є Народний секретаріат України. Тим самим, на погляд Г. Пятакова, було б створено апарат влади.

Власне, про партійні завдання, передусім про внесення в рух свідомості, вироблення політичної лінії доповідач не говорив, хоча на останок висловив тверде переконання в тому, «що партія наша не опиниться в тенетах у цей рішучий момент історії України. Я впевнений, що вона буде на чолі збройного повстання і переможе знову і знову, прокладаючи шлях до Соціалістичної Республіки всього світу…»[498].

Безперечно, багато в чому — в оцінці становища в країнах Західної Європи, у визначенні готовності трудящих України до повстання — Г. Пятаков видавав бажане за дійсне. Він явно випереджав події, підганяв їх. Особливо виразно це було видно на прикладі України. Доповідач стверджував: «…Стосовно України міжнародна обстановка для даного моменту (правда, протягом найближчого часу ця обстановка може змінитися) склалася настільки сприятливо, що є шанси на перемогу повстання найближчим часом»[499].

Звісно, позицію «лівака» Г. Пятакова відразу атакували праві, доводячи, що у питанні повстання слід виявляти обережність, витримку і, навіть, у разі потреби — в інтересах тієї ж світової революції — гальмувати стихійні виступи.

В аналітичній співдоповіді М. Скрипника, одного з найстаріших, найдосвідченіших і найавторитетніших партпрацівників, були піддані критиці недолугості й помилки в питаннях тактики як «лівих», так і правих. М. Скрипник прямо заявив: «Ми повинні однаково відкинути і розуміння тов. Пятакова, що повстання, яке ми готуємо на Україні, буде обумовлене саме мірою організації бойових сил робітників і селян в самій Україні (і, скоріше всього, буде передувати революції в Німеччині і Австрії). Ми повинні також відкинути і пропозицію Епштейна — вести свою підготовчу роботу, виходячи з того розуміння, що ми повинні будемо виступити тільки у відповідь на виступ австрійського і німецького пролетаріату…»[500].

Разом з тим не можна не звернути уваги на те, що при всій гнучкості, дипломатичності загальна позиція М. Скрипника була значно ближчою до положень доповіді Г.Пятакова, ніж лінії, відстоюваної Я. Яковлєвим. У всякому разі, більша частина промови М. Скрипника була спрямована на критику останньої. Переконує в тому і заключна сентенція другої співдоповіді: «Тепер, товариші, перед нами стоїть важка, вперта, довга і грандіозна боротьба. І тепер нам потрібно в нашій боротьбі поставити своїм завданням об'єднання всіх сил робітничого класу на Україні, згуртування їх навколо нашого партійного прапора, під керівництвом нашої партії, організацію сил робітників і бідніших селян України у військово-революційних комітетах, які діють під політичним керівництвом нашої партії і об'єднані навколо єдиного центру»[501].

Урешті, було ухвалено проект резолюції, запропонований Г. Пятаковим. У документі зазначалося: «Основним завданням партії пролетаріату в даний момент на Україні є… організація збройного повстання робітничо-селянських мас проти їх гнобителів»; «…повстання це може, однак, увінчатися політичною перемогою тільки за тієї умови, що пролетаріат стане на чолі його, що партія пролетаріату доб'ється не тільки ідейного, але й організаційного і військово-технічного керівництва ним…»; «партія повинна боротися під гаслом відновлення необмеженої влади Рад як диктатури робітників, підтриманої біднішими селянами України…»[502].

У такому ж дусі була витримана і резолюція про збройне повстання, запропонована А. Бубновим. Перед більшовицькими організаціями України висувалася ціла низка завдань, головні з яких зводились до наступного: по-перше, проведення агітаційної роботи серед трудящих мас по роз'ясненню мети, значення і перспектив збройного повстання; по-друге, організація мережі військово-революційних комітетів як повстанських органів, підпорядкованих партії, і створення Центрального військово-революційного комітету (ЦВРК) для керівництва підготовкою і проведенням повстання; по-третє, технічна допомога наростаючому повстанню через військово-революційні комітети; і, по-четверте, внесення максимальної організованості й планомірності в повстанський рух, спрямування всіх зусиль на те, щоб не допустити розгрому революційних сил по частинах[503].

Дуже непросто далося ухвалення резолюції „Про ставлення до інших партій”. Врешті, проаналізувавши новітні тенденції, делегати дійшли згоди: „Щодо партії так званих лівих есерів, то необхідно строго відрізняти інтелігентськи-безгрунтовні авантюристичні верхівки партії від селянських низів її.

Процес відділення верхівок від низів нині здійснюється і остаточно встановити взаємостосунки з цією партією можна лише після очистки її від авантюристських лівих верхівок.