Україна у революційну добу. Рік 1918

Група делегатів наради склали делегацію, що напередодні 5 липня відвідала В. Леніна. У ході тривалої розмови було обговорено найважливіші питання порядку денного з’їзду, тези і проекти резолюцій.

І з’їзд КП(б)У працював у Москві 5-12 липня 1918 року. У його роботі взяли участь 65 делегатів з ухвальним голосом, що представляли 40 партійних організацій, в яких налічувалося понад 4,3 тисячі членів партії. Делегатів з дорадчим голосом нараховувалося 154. Крім того, на з’їзді було 114 гостей. Таким чином, загалом у роботі І з’їзду КП(б)У взяло участь понад 330 чоловік.

Порядок денний з’їзду був таким: 1. Доповідь Організаційного бюро по скликанню з’їзду. 2. Доповідь Тимчасового всеукраїнського партійного комітету. 3. Звіт більшовицької фракції в Народному Секретаріаті. 4. Про поточний момент. 5. Про збройне повстання. 6. Про державні відносини Радянської України з Радянською Росією. 7. Про ставлення до так званих „рад”. 8. Про ставлення до інших партій. 9. Про об’єднання з лівими українськими соціал-демократами. 10. Про партію. 11. Організаційне питання. 12. Вибори Центрального Комітету.

З приводу практично кожного пункту порядку денного вибухали палкі дискусії.

Особливе значення, природно, мала оцінка ситуації, прогнозування перспективи і, вже залежно від того, обрання лінії поведінки й принципів партійного будівництва.

Основну доповідь з питання про політичне становище і завдання партії зробив Г. Пятаков, а співдоповідачами були Я. Яковлєв (Епштейн) та М. Скрипник.

За оцінками доповідача, в капіталістичному світі, передусім в усіх країнах, що воювали, „спостерігався колосальний господарчий розвал”[487]. Особливо відчайдушне становище Німеччини і Австро-Угорщини штовхнуло їх уряди на Брестський „хлібний мир” з Центральною Радою, на воєнний похід на Схід, першим пунктом якого стала Україна з її велетенськими матеріальними ресурсами. В інтересах світового капіталу було продовжити просування й далі, за Кавказ, в Азію. Однак сил для цього не було. Їх не було навіть для того, щоб тримати в покорі Україну, народ якої повстав проти страшного пограбування. Г. Пятаков згадав про факт звернення німецького посла у Києві барона фон Мумма до свого уряду з проханням про надсилку в Україну додатково ще 10 корпусів, чого Німеччина зробити не могла[488].

Доповідач виявив елементи реалістичного розуміння ходу подій. „Надії деяких товаришів, — говори він, — на по-кур’єрськи швидкий розвиток міжнародної революції не виправдалися, і зрозуміло чому”[489]. Причина затримки цього „кур’єрського поїзда” вбачалася в тому, що „соціалістична революція на Заході відбувається далеко не так просто, як могло здатися раніше”, - а шлях, який довелося долати, це „шлях не простого переходу влади до рук пролетаріату, а шлях розкладу, руйнування капіталістичного ладу і господарства, шлях хаосу і запустіння, взагалі шлях розриву усіх соціальних зв’язків”. Лише „пройшовши через безодню жаху, голоду, зубожіння і здичавіння. суспільство зазнає потрясінь від повстань робітників, і через повстання до диктатури пролетаріату соціалістична революція може дійти тільки пройшовши через розклад капіталізму”[490]. Отже орієнтир суспільного розвитку вважався доповідачеві цілком у дусі палкого революціонаризму.

Проте становище революційного руху на Заході в уявленні Г. Пятакова поставало не таким уже й безперспективним. Страйки у Відні, Будапешті, Празі, Берліні на підтримку радянської Росії хоч і були придушені військовою силою, означали серйозні кроки вперед. Небачених розмірів досяг розклад окупаційних армій Німеччини та Австро-Угорщини в Україні.

На відміну від зовнішньополітичного, дещо схематичнішим (довелося враховувати фактор часу) виявився аналіз внутрішньополітичного становища, який містився у доповіді. Г. Пятаков виділив три головних політичних табори, між якими розгорталася боротьба — „трикутний бій” — за майбутнє України.

Перший, «правлячий», «німецько-гетьманський» центр був приречений на неминучу поразку.

Другий — колишні партії Центральної Ради — українські есери й українські соціал-демократи кваліфікувався як «дрібнобуржуазна контрреволюція» і поставав як сила, з якою доведеться вести жорстоку боротьбу, оскільки в момент вирішального бою з антинародним режимом за цими «пройдисвітами і політичними авантюристами» можуть піти маси.