Україна у революційну добу. Рік 1918

18 травня було затверджено постанову “Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної Варти”. Практично всі положення, якими регламентувалася діяльність новоутвореного департаменту у складі МВС, визначалася “Сводом Законов Российской империи”. Функції політичної поліції мали виконувати територіальні освідомчі відділи. Директором департаменту Державної Варти гетьман призначив О. Аккермана, колишнього товариша (заступника) прокурора Віленського окружного суду. Функції охоронної структури були досить широкими, пов’язаними з організацією інституцій Варти на місцях; попередженням карних злочинів і охороною громадського порядку; доглядом за митними та трактирними закладами; контролем за зберіганням, торгівлею і перевезенням вибухових речовин, доглядом за жебраками; боротьбою з порушеннями горілчаної монополії; інспекцією та загальним керівництвом карним розшуком в державі[532].

Однак, принципово орієнтуючись на систему побудови поліційних підрозділів, П. Скоропадський і Ф. Лизогуб намагалися на практиці враховувати також національну специфіку та особливості часу. Зокрема, гетьман прагнув забезпечити міцність підвалин своєї влади, спираючись на українське козацтво та добровольчі формування.

Водночас П. Скоропадський не полишав надій залучити до державної співпраці українські політичні партії. В перших числах червня 1918 р. він доручив директору Українського телеграфного агентства Д. Донцову домовитись у цих питаннях з лідерами УПСФ. Однак ті знову відмовилися від співпраці, що змусило гетьмана піти на ряд перестановок у Раді міністрів. 20 червня 1918 р. він направив “Відручний лист пана Гетьмана пану голові Ради міністрів”, яким закинув Ф. Лизогубу, що підбір кадрів до міністерства внутрішніх справ носить випадковий характер. Крім того, переважна більшість урядовців діють всупереч з духом державної програми. Голові уряду ставилося в вину саботування розробки та проведення земельної реформи. Рада міністрів також майже нічого не робила для обмеження свавілля польських поміщиків на Правобережній Україні, які влаштовували при допомозі австро-угорських військових підрозділів карні експедиції, щоб повернути поділені селянами поміщицькі землі. Це було не тільки однією з причин агітації проти уряду, але й піднімало селян на повстання проти гетьмана. Уряд практично не протидіяв спекуляції, що набула небачених масштабів. Тому на міністра внутрішніх справ П. Скоропадський покликав І. Кістяківського, а продовольчі справи перебрав на себе С. Гербель.

У липні П. Скорпадський доручив Д. Дорошенку{20}, що став міністром на особистісних засадах, ще раз порозумітися з українськими політичними партіями і запропонувати їх представникам не тільки ввійти до складу гетьманського уряду, а й обіцяв посаду прем’єра. Однак і нова ініціатива гетьмана була зустрінута вкрай прохолодно. Це, очевидно, підштовхнуло П.Скоропадського ще жорсткіше взятися за наведення “порядку в Україні”. Важливе місце при цьому надавалося міністру внутрішніх справ.

Після того, як його очолив І. Кістяківський, Державна варта, як основний департамент МВС отримала завдання зосередити основну увагу на боротьбі з повстанським рухом. Активну допомогу їй мали надати добровольчі загони хліборобів, які з ініціативи І. Кістяківського почали формуватися у серпні 1918 р. в Київській, Полтавській та Чернігівській губерніях. Безпосереднє керівництво та відповідальність за їх створення покладалися на повітових старост. І. Кістяківський намагався навести порядок в державі шляхом проведення твердої політики. Її складовою стала боротьба з ліворадикальними партіями і течіями. Досягти бажаного міністр внутрішніх справ вважав за можливе шляхом арешту партійних лідерів.

24 вересня 1918 р. гетьман затвердив ухвалену Радою міністрів “Тимчасову постанову про міри проти осіб, які загрожують державній безпечності Української держави та її правопорядкові”, яка надавала міністру внутрішніх справ право видавати дозволи на арешти до двох місяців, а губернським старостам — до двох тижнів[533].

Пріоритет інтересів держави над інтересами особистості став визначати основні напрямки внутрішньої політики Української Держави з літа 1918р. Його підтримали гетьман та переважна більшість урядовців. Одним із прикладів подібних підходів став закон від 24 липня 1918 р. ”Про кримінальну відповідальність за перевищення граничних цін та спекуляцію”.

У ньому, зокрема, визначалося сім видів покарань: позбавлення всіх особистих прав; ув’язнення; великий штраф; відшкодування у розмірі не менше подвійної суми перевищення граничних цін; конфіскація майна; сплата судових витрат та заборона торгувати. Усі справи про перевищення граничних

цін та спекуляцію передавалися до компетенції окружних судів, у засіданнях яких заборонялося брати участь присяжним засідателям. Вироки окружних судів вважалися остаточними й оскарженню не підлягали.

В Українській Державі грубо зневажалися, ігнорувалися права й свободи людини. Це, зокрема, стосувалося надання переважній більшості законів зворотної сили; гіперболізації виняткової і виключної підсудності; можливості визначення складу злочину не законодавцем, а адміністративною особою або військовим командуванням; дозволу на слухання окремих справ без участі адвоката; неможливості для громадян оскаржити рішення військових судів; перевищення компетенції останніх щодо цивільних громадян; практики розгляду кримінальних справ без дізнання і слідства; відсутності чіткого розмежування карної й адміністративної відповідальності; заборони колишнім засудженим мешкати в окремих місцевостях; надання старостам та отаманам права притягати громадян не лише до адміністративної, але й до кримінальної відповідальності; дозволи на арешти без суду і слідства; застосування примусового вислання до двох років за рішенням службових осіб; позасудового розгляду кримінальних справ тощо[534].