Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

Але слухати не було чого.

— Все буде кльово, — сказав Бамбула. — Завтра ми влаштуємо опа-опа.

— Авжеж, — потвердив Костик.

Запала мовчанка.

— Але ж має бути якась послідовність рухів, розвиток подій, зримий ряд, контекст. Як ви думаєте це оформити? — запитала Аліна.

— Контекст у нас буде з підтекстом, — повідомив Бамбула.

Усі знову замовкли.

— Ми закопаємо стовп, — після довжелезної паузи почав пояснювати Костик. — Від верхівки стовпа пустимо шнурки. Утвориться щось на зразок конусоподібної піраміди або пірамідального конуса.

— Еге ж, з чимдалі ширшим діаметром, — потвердив Бамбула.

— Обплетемо ту піраміду клейкою стрічкою, а на стрічку повішаємо книжки. Слід купити кілька літрів бензину.

— Костик виголосить прощальне слово. «В путь вирушайте, книжки, що часто гортав я і пестив…» Чиркне запальничкою. Фур-р-р! — на всю кав'ярню розлетілися Бамбулині лапи. — Ми могли би і без телевізії зробити те дриґ-дриґ, але хочемо продемонструвати структурні перетворення у сфері відкритості. Ну, і знимка на згадку залишиться. Тепер книжки не кожного дня палять.

Мавка Аліна відверто засумувала.

— Я ще ніколи не бачила, як палять книжки. То має бути дуже страшне видовище. Я чула, що в книжках стільки енергетики… Це ж не чисті аркуші горітимуть, а поезія.

Костик протер хустинкою окуляри, знову вдягнув їх і, зробивши кілька ковтків кави та прибравши позу вченого мужа на академічній раді, став пояснювати:

— Спалення книжок, Аліно, є давньою європейською традицією, набагато давнішою за книгодрукування. Починаючи з пожежі, яка знищила Олександрійську бібліотеку, продовжуючи іншими акціями християн, котрі залюбки палили книги гностиків і єретиків. Потім настало Середньовіччя, шкода слів, бо тоді книжки горіли по цілій Європі, а на їхньому полум'ї смажилися автори. Про Ренесанс я нічого не знаю. Далі Лютер. Лютер спалює папську буллу. Починається Контрреформація. Інквізиція палить Яна Гуса і Джордано Бруно, разом з його памфлетами, а заодно лютеранські й аріанські видання. Потім Гітлер, по всій Германії ватри із заборонених книг. Якщо ж брати суто літературний аспект, то перше, що спадає на думку — Рембо, який, кажуть, спалив на очах у нажаханих родичів майже весь наклад «Одного літа в пеклі», хоча є й протилежні свідчення, а також Гоголь, що спалив не лише другий том «Мертвих душ» (якщо він його перед тим написав, звичайно), але й нерозпродані екземпляри віршованої ідилії «Ганц Кюхельгартен». Окреме відгалуження — літературні заповіти, де мало не всі вмирущі письменники заповідали спалити ту чи ту частину їхньої творчої спадщини, Кафка — перший приклад. Ну, і загальновідоме, Михайль Семенко, який спалив «Кобзаря» Шевченка. Я не працював над цією темою, але, якщо почати досліджувати, можна написати монографію на тисячу сторінок. На щастя, я не науковець, а практик, тобто поет. Втім, можете не сумніватися, що на Заході таких монографій щодо книгопалення є вже кільканадцять. Тому, Аліно, боятися не треба. Спалення книг, як бачимо з історії, є богоугодною справою.