Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

— Е, чувак, пішов ти нá фіґ, я нікого палити не буду. Я свободу люблю.

— Блискавка, муділь ти, блискавка вдаряє з пекельно чорної грозової хмари, ватра вмить займаються, спалахують книжки, горить Мілана — як уособлення Європи — і то є довгожданий кінець європейської цивілізації, все, пистець усьому, розумієш, ґанц усьому, а з-за дерев повільно, увімкнувши тисячі сліпучих фар, виїжджають сотні, доганяєш, сотні, чувак, со-о-отні вкрай червоних, нє, старий, зелених пожежних машин, а пожежники на них — араби! К-к-кльово?

— Кльово, кльово, — кисло мовив Костик, уявивши, як Міланин батько перериває гастролі у Лас Веґасі і на парашуті вистрибує з військового бомбардувальника над засраним туристами біличанським лісом, де на нього вже чекає симфонічна орхестра, гарвардська і київська професура, а також араби на зелених пожежних машинах.

— Нє, краще мовчи, бо ти зараз усе облажаєш. І от, один з тих арабів, властиво, бін Ладен, мочить із «Калашникова» Міланиного старого, — Бамбула кровожерно поплямкав губами, — а сам стає на його місце і починає диригувати. Дриґ-дриґ! Niespodzianka! Конаючи у інфернально тривалих муках, а може, навіть стражданнях, усесвітньо відомий композитор, остання арніка європейської музичної традиції, розпачливо прислухається до перших проявів лажі, до темпу, який чомусь — чувак, ЧОМУСЬ! — трохи сповільнюється, а тоді зненацька, infuriato е brutale[2] наростає, причому він ще більше посилюється введенням остинантного басу — соn vandalismo![3] — до виплеканої і, не виключено, викшталтуваної ваґнерівської тканини. Це тобі, чувак, не ціцьки-піськи, це страшні речі. Тієї миті з озера починають випірнати осяйні водяні лілеї, Nymphaea, німфетки по-нашому. Але ж то не лілеї, холєронька ж ти ж моя ж ясная ж, які довели Моне до тихого сказу, ні! Я зараз присвічу! Прожектори! Та це ж дівчата! Багато дівчат, дві тисячі Лоліт, кожна з яких символізує твою книжку, Костику, білосніжну, єдину і неповторну!!! Костику, дві тисячі німфеток, я йопнуся зараз! Цілковито, розумієш, ціл-ко-ви-то голі Лоліти виходять на біличанський берег, цнотливо затуляючись рученятами від хтивих арабських косяків. Мої манюні! Побачивши їх, араби неквапливо скаженіють…

— Далі я знаю, можеш не розказувати, — позіхнув знову Костик.

— Нє, чувак, — віщування Бамбули вже ніхто не міг зупинити, — далі араби накидаються на, може, ще невинних дівчат і зачинають вандалічно-конкретно пердолити їх. Óпa-óпa! Дриґ-дриґ! Який жах! Жалібні зойки німфеток, які навіки й безповоротно, тобто назавжди розлучаються зі своєю холєрною невинністю, змішуються з речитативними прокльонами хору феміністок: «Та що ж це ви робите, мудаки, встидайтеся, одягайтеся, о, femina melancholica, повідкусюй їм знаряддя насильства!» А тим арабам по фіґ, вони й вухом не ведуть, знай, роблять своє, їх не зворушує навіть атональний хрип старого диригента, котрий символізує єврофашизм, ані ледве чутне квиління Іфігенії, яку доїдають язики.