Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика

Богдан Жолдак представлений в антології блоком коротких, бездоганно виконаних новел, написаних суто «жолдаківським» жарґоном, який пародіює кілька суржиків і діалектів одночасно (а в новелі «Шшє колє бульо красте грігх» — і норми правопису). Загалом це один із нечисленних українських авторів, що має «світле» око — найкарколомніші, найбезвихідніші ситуації завжди знаходять прийнятне етичне розв'язання, добро торжествує над злом і навіть найбільших негідників автор, досхочу відмастивши, врешті-решт відпускає з миром. Окрім того, в Жолдака немає — принаймні, в новелах з «Опудала» — перверсійного смакування «брудним» ситуаційним гумором, уже невиліковно, мабуть, притаманним Вннничукові та Врублевському. Його стихія — сміхова гра мови. Нема сумніву, український автор вільний описувати все, що заманеться йому, його Музі або, якщо він стежить за кон'юнктурою — його читачеві; Джойс не гребував описом процесу випорожнення Леопольда Блума і цей опис не перешкодив «Уліссові» стати одним із найкращих, принаймні, для XX сторіччя, романів; але Джойс був модерністом, тобто тим, хто перший удасться до ефективного застосування прийому або винаходить цей прийом у разі його відсутності. Натомість фіксація на давно відомих процесах за відсутності щоразу іншого способу говорити про них відгонить епігонством та імпотенцією, роблячи художній твір не менш упізнаваним за дію фізіологічних законів (у «Розі Кнукельбаум» Юрія Винничука ми, відповідно, зустрічаємося з «законами» Джойса, Шульца, Шаґала, Кафки — і тих безіменних еврименів евристики, які записують стислі формули своїх відкриттів на стінах громадських кльозетів). Жолдак, навіть занурюючи в «Розповіді прораба» невдатного коханця по шию в нечистоти (сам по собі дуже старий топос) або примушуючи іншого героя стати паризьким «простітутом» («Заручник імперіалізму»), завжди витримує дистанцію й міру, елеґантно виводячи персонажів сухими з найрізноманітніших виділень (переважно людських); натомість Винничук (у «Розі Кнукельбаум» — і якби ж тільки там!) або Іздрик («Трактат про мудаків») із небагатьом збагненною чи там прийнятною насолодою водять читача від однієї нудотної стації до іншої, від уролагнії до копрофагії, гадаючи, що це дуже весело. Є твори, які спеціально експлуатують почуття огиди й несмаку, є теорії, які небезуспішно доводять відносність цих реакцій, їхню присутність в одних культурах (або часах) і відсутність в інших. Усе залежить від того, як зроблено цей несмак — зі смаком чи без нього, «по природі» чи всупереч їй, тобто за естетичними законами, яким властива універсальність і понадчасовість. Несмак у Винничука, Іздрика або Врублевського — природний, його створено за велінням серця, а не тексту, і тому він викликає огиду. Може, оця важкопояснювана причетність до універсальних законів смаку, властива Жолдакові, робить його новели такими відточеними і, попри найдивовижніші лінґвістичні трансформації, — літературними, в найкращому значенні цього слова: «Добрий смак — це тип сприйняття, коли всього силуваного уникають так природно, що така реакція незбагненна для тих, хто позбавлений смаку» (Ґадамер). Значно спрощуючи, можна пояснити відмінність між стилями й естетичними настановами Жолдака, Винничука, Врублевського й Іздрика як різницю між «здоровим» гумором першого, «хворою» сатирою другого й третього, чи, нарешті, релятивістичною («адже мудаки — практично всі»), в ґрунті речі нігілістичною іронією четвертого. За певних історичних обставин іронічні заклики винищувати ті чи інші види «мудаків» з тих чи інших «більш-менш визначених ареалів» починають сприйматися — і втілюватися — всерйоз, бо декому забракло того ж гумору, а для декого поняття «смаку» чи там «міри» видалося надто вже «нормативним», «авторитарним» і «відносним», відтак, совість оголошується химерою, а в Ґулаґ та Аушвіц приїздять перші поїзди з «мудаками». Після цього, як уже згадувалося, писання віршів, «трактатів» і меніпей, а також читання їх видається — і слушно, як сказала б Оксана Забужко, — справою не зовсім обов'язковою.