Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика

Тоді, може, це представники «відсторонення» («герметики», за Даниленком)? Позаду в них серйозний етичний досвід виживання без колабораціонізму, переважно ґрунтовна освіта (або самоосвіта), недекларована на концепційному рівні й рідко свідомо ідентифікована стоїчна постава. Цим вони можуть виявитися привабливими і прийнятними — Володимир Діброва, Олег Лишега, Володимир Назаренко, Галина Пагутяк, Микола Рябчук (за плутаною і в даному разі явно упередженою класифікацією упорядника «Квітів…» — «ідеолог іронічного напряму в  українському вісімдесятництві»), Алла Тютюнник. І їхні біографії, і спосіб життя, а насамперед тексти містять вагому відповідь на запитання, яке нещодавно поставила однозначна «футуристка» феміністичної відміни Оксана Забужко: «…ну бо з якої рації йому, читачеві, гаяти свій час на те, що не містить досвіду виживання, отого, сливе метафізичного примусу „не напишу — то вмру“, який тільки й породжує справді значні твори?..». Але й у випадку з представниками «відсторонення» (рос. «отрешения») існує своє «проте», яке найпростіше означити «лихом з розуму» і яке зводиться до проблеми культурної підготованості або, радше, непідготованості читацького середовища. Бо в той час (70—80-ті роки XX століття), коли ці нікомуненалежні стоїки й естети з нетерпінням чекали свіжого числа «павличківського» «Всесвіту» або терпляче заглиблювалися в тексти Павнда, того ж таки Тойнбі, Борхеса і Джойса, шліфуючи письмо на власних перекладах із Беккета, Еліота й багатьох-багатьох інших, цей сакраментальний читач, якому сьогодні забаглося, бачте, чи то жертвоприношень, чи то «бестселерів» («І — слушно», — хвалить «публіку» Забужко), напомповувався усім, чим завгодно, тільки не «значними творами», одне лиш читання яких може виробити розуміння, якого бракує текстам «відсторонення», та імператив добору. Своєю чергою, розуміння розширить горизонт сподівань, а добір здиференціює їх. Коли це станеться (а саме по собі воно не «станеться» ніколи), українські письменники, не обов'язково носії «відсторонення», перестануть потерпати від хронічного «рецепційного голодування». Тим часом, сьогодні один із найпродуктивніших носіїв дискурсу «відсторонення» Микола Рябчук не випадково цитує колишнього дисидента, котрий також був «відстороненим», щоправда, силоміць: «…Поки що українська культура в Україні великою мірою функціонує як культура „діаспори“ чи, краще сказати, „меншини“, а її діячі досить часто почуваються в ситуації героїні сумної притчі, принагідно розказаної Є. Сверстюком: „Вони не хочуть грати королеву!“ — заплакала артистка, яка добре грала цю ролю, але її партнери не змогли створити атмосфери, в якій її слова і жести мали б сенс».