Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-05-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика». Краткое содержание книги:
* * *
Костянтин Москалець народився 1963 року в місті Бахмачі на Чернігівщині в родині письменника Вілія Москальця. 1990 року заочно закінчив Літературний інститут у Москві. Як автор і виконавець власних пісень працював кілька років у львівському театрі-кабаре «Не журись!», побувавши з ним на ґастролях у більшості країн Європи. Лауреат фестивалю «Червона рута-89» у номінації «Авторська пісня». Особливої популярності набув його шляґер «Вона» — у виконанні Тараса Чубая та рок-групи «Плач Єремії». Від 1991 року Костянтин Москалець живе в селі Матіївка біля Бахмача, займаючись тільки літературною працею.
Опублікував дві збірки поезій — «Думи» (1989) та «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима», 1994), повісті «Куди мені подітися?» (1990) та «Досвід коронації» (1994), низку оповідань, філософських та літературно-критичних нарисів. 1995 року за «Досвід коронації» отримав нагороду журналу «Сучасність», а ще через рік ця повість вийшла в США в англійському перекладі Асі Гумецької та Джесіки Тредвей («А Crowning Experience»). Москальцеві твори перекладалися також німецькою («Der Kirschbaum», 1998) та польською («Wiersze», 1995; «Miesiąc miłowania księżycem», 1997) мовами.
_______
На обкладинці використано роботу Миколи Кумановського «Темна українська ніч» (1997)
Іронічно-еротичний опис української дійсності робить у «Записках сільського єврея» В'ячеслав Шнайдер. Це заледь не сповідь — або майже освідчення в любові до України. Але ця любов позбавлена взаємності: «Аналізуючи мій конфліктний роман з Україною, я мушу сказати, що ніколи не вважав її матір'ю. Я був невдалим коханцем України (в цьому була, якщо хочете, певна трагічна велич)». Парадоксальним чином це трагікомічне зізнання «сільського єврея» звучить як свого роду резюме чи то коментар до переважної більшості всяких можливих пригод, сленґів, суржиків, мовних ігор і грайливих мов, зображених і розіграних в авторській антології Володимира Даниленка; найбільшою мірою це зізнання стосується, звичайно, «Бурдика» й покоління з придушеним сміхом, загнаним у підземелля колективного підсвідомого протестом, невитравленнм страхом перед КҐБ, армією, сусідами, жінкою, ядерною війною… Надто мало в «Опудалі» звичайного безтурботного сміху, сміху, який не відає проблем — і цим звільняє від них. Натомість тут так багато гримас, перекошених, часом заздрісних, часом загрозливих (внаслідок захисної реакції) посмішок і вищирів, тут повно того, що упорядник називає в передмові «тихенько хіхікати з Політбюро» (варіанти: з Леніна; з КҐБ; з «мудаків»…). Але, водночас, тут є твори, здатні приносити катарсичне очищення від беззаконь, у яких ми, за словами псалма, народилися, і цим книга заслуговує на прихильну увагу читачів.
«Вечеря на дванадцять персон» не викликає такої прихильності, як дві попередні антології літературного проекту, передовсім завдяки мегаломаніакальним заявам автора передмови, які мало чим відрізняються від аналогічних заяв осоружної йому «євроцентричної школи». Звичайно, тут є майже взірцева щодо формального вирішення повість Валерія Шевчука «Місяцева зозулька із Ластів'ячого гнізда» (чи не єдиний в антології твір, що має happy end), не найгірший роман Єгена Пашковського «Безодня», мало не еротична новела Юрія Ґудзя, яка, до речі, надрукована і в іншій антології (див. «Кур'єр Кривбасу», ч.87–90, 1997), так само, як і «Свято гарбузової княгині» Володимира Даниленка (нема нічого поганого в присутності одних і тих самих авторів у різних антологіях, але коли починають дублюватися тексти, це значно гірше). Є артистично й невимушено побудовані «Ромашки» Володимира Янчука, одного з наймолодших і найцікавіших у «житомирській школі»; навіть Василь Врублевський постає тут вільним від своїх сексопатологічних хобі, доволі виразно розповідаючи цілком погану історію, а з довгих і плутаних, як завжди, пояснень В'ячеслава Медведя, де, за словами упорядника, «поєднується тягуча стилістика й етнопсихологічні медитації», стає все-таки зрозумілою фабула в ґусті Винничука: потворна жінка-буфетниця зґвалтувала в льосі невинного сільського парубійка з нахилами до французької мови («роман» — уточнює прозаїк жанр 27-сторінкового тексту). Все це так чи сяк можна читати (або перечитувати, бо згадані твори вже друкувалися по часописах «Сучасність», «Українські проблеми», «Кур'єр Кривбасу»). Більшою вадою видасться те, що треба, мабуть, записати на карб упорядникові: не може такого бути, щоб у Житомирі всі поголовно писали про самі тільки смерть і божевілля; тоді це або невідомий науці феномен колективної інтелектуальної параної, або ж цю «школу» треба перейменувати на «школу смерті» (ліпше вже друге). «Тризна по-домашньому» Анатолія Шевчука, «Чому вона мовчить?» Євгена Концевича, «Холодний ноктюрн» Григорія Цимбалюка, «Безодня» Євгена Пашковського, де кілька смертей і ціла палата божевільних, «Фосфорична Мері» Геннадія Шкляра, моторошний реквієм Миколи Закусила «Грамотка скорблячих» за 33-ма померлими одразу й веселий дурдом Володимира Янчука наприкінці — бігме, це занадто як на один збірник. Ця «завала смертей» (Свідзинський) швидко починає набридати і знеохочувати до дальшого читання; одна з найкращих новел антології, Шклярова «Фосфорична Мері», вже не сприймається після десятка смертей у попередніх авторів; мимохіть народжується крамольна, мабуть, у Даниленкових очах думка, що клішовані «хепі енди» чужих культурних агресій, з якими сам на сам бореться житомирська «школа смерті», не такий уже й безглуздий винахід, як здавалося перше.