Яса
- Автор: Мушкетик Юрий Михайлович
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 966-03-3540-7
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Яса». Краткое содержание книги:
«Його імператорської величності Війська Запорозького обох сторін Дніпра гетьман Іван Самойлович. „Ознаймовуємо цим нашим писанням, кому про те відати належить, особливо пану полковникові їхньої царської пресвітлої величності ніжинському, обозному судді, осавулові і всьому старшому і меншому товариству: супліковав до нас поштивий пан бунчуковий товариш Мартин Шило, просячи ласки нашої про надання села Процьки з двома греблями і всіма приналежностями в полку Ніжинському для латвійшого дому свого виживлення, а також хутора Барсуківки з сіножатями по річці Остер від лісу Припутнянського до могили Тарасихи, а також ліс Припутнянський. Тоді, давши проханню поіменованої особи місце і бачачи його до нас, рейментарів, зичливість і давні у війську заслуги, і до таких же оного заохочуючи в даний час, оддаємо йому село Процьки, а також хутір Барсуки з сіножатями по річці Остер від лісу Припутнянського до могили Тарасихи, а також ліс Припутнянський з ласки нашої рейментарської. Відаючи про таку нашу волю, аби ніхто зі старшин, яко і чернь, з одбирання означених сіл і урочищ поімснованій особі жодної найменшої перешкоди не чинив, а війт тамтешній з належними тяглими віддавав послушенство, сим листом нашим віруємо.
Писано в Седневі, року божого 1674 іюня, 6 дня“».
Чого ж пригірчила гетьманові ця грамота? Хіба мало написав таких? Писано їх у генеральній канцелярії по кілька на день. Всі гетьманові родичі отримали маєтності. Не забував він їх і далі. Родаки — то таки родаки, стоятимуть за тебе до смерті. Одначе доставала такі грамоти й інша старшина. Але ця особлива. Надто пригірчили Самойловичу слова про військові заслуги Шила. А полягають вони ось у чому: минулого року гетьман вперше зважився облягти Чигирин і надійшов туди з військом; одного ранку, коли гетьман ще опочивав на пуховикові у похідному ліжку, наметом раптом двигонуло, аж затріщала велика тичина, а далі пролунав дикий, верескливий голос:
«Ґвалт, рятуйтеся, хто в бога вірує, татари». Гетьман так перепудився, що не міг знайти виходу з намету, його вивів звідти і підсадив на коня оцей ось Мартин Шило, якого нанесла на той час світла чи темна сила. Гетьман доскакав до могили, аж там Шило йому подавав одяг. Він один знав про той недишкретний Самойловичів маневр і мовчав, одначе всім своїм виглядом показував, що пам'ятає все. А тим часом засипав гетьмана листами, випрохував усе нові й нові урочища та села. Цьому треба покласти край, подумав гетьман. Але як? Послати його на якусь факцію, з якої немає вороття? Треба все добре обмислити. Спомин про той ранок завдавав гетьманові неймовірного сорому і болю. Гетьман не був таким уже боягузом, те сталося з несподіванки, зі сну. І скільки-то прикрощів може завдати людині, — подумав гетьман, — якась випадковість, спомин про безглуздий вчинок. Здавалося б: забудь, викинь з голови, а він же стримить у пам'яті, як гострий цвях у підошві, й муляє, ятрить. І ятритиме, доки не позбудеться злощасного свідка.
Останнім клопотом гетьмана на сьогодні був лист до московського царя про Сірка. Кошовий отаман просив у Олексія для Запорозької Січі слободу Мерефу. Про це Самойловичу доніс вірний чоловік із Запорогів. Таке прохання не на жарт розтривожило гетьмана. Виклопоче Січ одне село, а тоді почнеться — дай друге, дай третє… Здавалося, що там одне село — крапля. Крапля живої води для спраглого велетня. А щоб підказати цареві спосіб до відмови, написав:
«Такого ніколи не було, щоб Січ Запорозька слободами володіла». Обв'язав листа стрічкою і засургучував власноручно. Завтра віддасть його кур'єру. А щоб кур'єр не їхав упорожні, долучив до того листа ще два, в яких просив собі у володіння село Хрущі і містечко Ямпіль. Упоравшись зі справами, довго сидів непорушне, підперши рукою голову. Його втомили клопоти, втомили довгі манівці, якими щойно пройшов. Хотілося шляхів коротших — до серця, хотілося доброї бесіди і приязні. Того давно не знав. Усі мають його за суворого мужа, за строгого гетьмана, й тільки. Ні жінка, ні діти ніколи не запитають, як йому живеться, як мається. Неначе він з каменя, а не з живої плоті. Вже й старшина, з якою кілька років любісінько бенкетував, почувається з ним не на одній нозі. Сам по собі завівся порядок, що вони встають, коли він заходить. Спочатку хотів відмінити той порядок, а потім передумав. І врешті залишився сам. Й чи не вперше так щемко відчув свою самотність, але на те вже розради не мав. Ламати усталений лад не випадало.