Яса

Мирилко довго вклонявся, ходив окалясом, запевняючи, що зроду не одважився б потурбувати гетьмана, коли б не нагальна справа.

— Що там? — обірвав Самойлович, бо й справді не хотів руйнувати елегійного строю душі, який оповив її після мандрівки до річки та відвідин церквиці, чимось схожої на ту, у якій правив його батько і в якій сам запалював свічки, коли, бувало, нездужав свічкар. — Але одразу ж трохи м'якше: — Щось скоїлося? — Подумав, що вже багато літ урядує високо, а влада робить людину крутою і похмурою. Помічав це за собою, гнуздав власний норов. Завважив і щойно. Війт — людина маленька, але потрібна, справно виконує всі повеління, справно повідає про все, що діється в Седневі і доокіл. Осмикнув себе й розгнівався ще дужче: клята звичка, так він і проживе, догоджаючи всім — великим і малим. Та вони мають злизувати порох з його чобіт, ще й бути вдячними за те…

За хвилину ще раз пересвідчився, що вчинив правильно, приязніше повівшись з війтом. Той міг і не доповідати про лиху притичину, яка скоїлася в містечку, одначе оповів, бо справа стосувалася Хіврі Дігтяренчихи, тієї самої вдови, яка не хотіла продавати Самойловичу (самому Самойловичу!) луку із Зеленим Допливом. Щоправда, про його перемови з удовою не знав ніхто, вів їх гетьман з Дігтяренчихою віч-на-віч… Отже, треба зробити два висновки: ще пильніше стежити за будь-якими власними перетрактаціями і приохотити Мирилка, позаяк дійщлий і тонкий розумом.

— Заїздила баба свого приймака, Пилипа, та так заїздила, що той аж загнувся. — Мирилко од перших слів вплітав у свою розповідь певну — темну — барву, і гетьман зрозумів, що той розповідає йому все неспроста. Й махнув рукою, запросивши війта сісти. Вони посідали просто на широкі приступці ґанку (метка челядниця в миг ока на гетьманів покив застелила сходинки квітчастим ліжником), і Мирилко повільно, мовби спогадував щось із далеких літ, повів розповідь.

— Пилип хоч і січовик, а чоловік плохенький, сумирний, вона попирала ним гірше, ніж челядником. Бувало, і спати в хату не пускала, і їсти не давала. Він здебільшого з наймитами їв. А спав біля коней. Якось був коросту захопив, то вона: «Стань у дощ під ринву, дощова вода хворобу змиє». А ще ж тільки провесінь, він послухав її, в нього й вступила застудна хвороба. Тоді вона питва якогось дала, він же не випив, а вилив, собака полизав і здох. Хотіла згладити його з світу. Багатство все в неї, а в нього одна пуга у вузликах. Та й вона, траплялося, по ньому ж і ходила. Мокне у зрізі пуга — уже всі знають, що Хівря сердита на Пилипа. Лиха жінка, вона й Дігтяренка загнала на той світ. Так то ж був хазяїн і хоч іноді — все ж учиняв щванку та давав їй здачі. Врешті Пилипові урвалося терпцю, й він сьогодні вдосвіта осідлав коня кріпенько, сам сів гарненько та й потягнув до себе на Січ. А Хівря сочила, не встиг Пилип за ворота виїхати, як вона крикнула на ґвалт наймитів. Тільки ж ніхто з них на ті лови не зголосився, один Пархім, удвох з Хіврею вони й застукали сердегу у лозах біля Якимового броду. Що там скоїлося, відає тільки бог, а Пилипові голову провалили, поки довезли на возі, він і упокоївся. Тепер Хівря каже, що то Пархім потяв Пилипа каменюкою, а Пархім божиться, що тільки стягнув Пилипа з коня. — Війт прокашлявся й докінчив: — Пархіма я завдав у секвестр, а сам оце прийшов до вашої милості.