Яса
- Автор: Мушкетик Юрий Михайлович
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 966-03-3540-7
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Яса». Краткое содержание книги:
— І не цілив у Пилипа каменем? — запитав гетьман. В Пархімових очах чорними крильцями змигнув страх, одначе дивився просто в очі гетьманові й дрібно-дрібно хрестився.
— Не ціляв, не бив, ніякої шванки не завдавав, тільки тримав за ногу.
— А якщо доведеться дати вивід на животворнім хресті? — ледь примружив очі Самойлович.
— Дам.
Двоє осавулів вивели Пархіма. Гетьман наказав впустити Дігтяренчиху. До покоїв зайшла літня, огрядна молодиця в зеленій керсетці, картатій плахті, жовтій намітці, червонолиця, із залишками не до кінця облетілої вроди. Її зелені, трикутні очі неспокійно бігали, в них схлюпував страх. Одначе вона задзигоріла, заторохтіла, не давши розтулити рота гетьману.
— Він обікрав мене. Забрав коня, забрав гроші…
— Кажуть, грошей при ньому не знайшли, — все ж втиснувся в її мову Самойлович.
— І сідло, й іншу збрую; і свита, і чоботи, і шапка — все на ньому моє…
— Кажуть, він приїхав до тебе на коні, — з притиском мовив гетьман.
— Який там кінь… Патика. Він здох ще тієї весни. І сам він… Тільки ханьки м'яв… П'яниця й нецнота.
Гетьман мовчав. Давав препоганій бабі викричатись. Вона галасувала довго, упосліджувала вже мертвого приймака. Галасувала зі страху. Гетьман це добре бачив і, коли нарешті Дігтяренчиха вмовкла, сказав:
— Нехай і так. Але хто має право полишати людину душі?..
— Пилип ударив Пархіма, а Пархім його…
— Чим?
— Каменем.
Гетьман мовчав довго. Так довго, що в Хіврі відхлинула від обличчя кров і посиніли губи.
— І ти складеш об цім присягу на святому хресті? Дігтяренчихою тіпнуло, й аж тепер сіла на ослінець. Просто перед нею на стіні висіли ікони, вона боялася звести на них очі. Надто ж на картину страшного суду.
Гетьман усміхнувся в думці: ту картину наказав повісити саме тут.
— Складу, — прошепотіла ледь чутно.
— А якщо заприсягнеться й Пархім?
Дігтяренчиха зронила руки. Очі їй округлилися, губи затрусилися, і їх перекосило, повело вбік. Хотіла щось вимовити й не могла.
— Такий гожий ранок був сьогодні, — розмірковував уголос гетьман. — Я ходив на луку, на сіна свої дивився. Пройшов аж до Зеленого Допливу. Даремно ти, Хівре Дігтяренчихо, не продала мені його. Там можна поставити добрі млини. Збираєшся покласти гребельку?
— Мені тепер… гребелька на той світ. — По Хівриних щоках текли сльози.
— Чого ж так, — розважливо мовив гетьман. — Не поспішай. Може, той Пилип сам упав на камінь? Він же падав з коня? Пархім його цупив за ногу?
— Падав… — Дігтяренчиха ще нічого не розуміла.
— Ось так… Посидить Пархім у секвестрі, охолоне, пригадає, як діло було. Маємо на те час. А нині я хочу погомоніти про луку твою, яка врізається в мої сіножаті. Одна твоя, єдина…
Хіврині очі засвітилися надією. Зрештою збагнула, яку кладку стеле їй гетьман. Кладку дуже дорогу, одначе таку, по якій можна врятуватися.
— Беріть її, ваша милість. І луку, і доплив…
— Нащо ж так, Хівре, — примружив очі Самойлович. — Я не грабіжник…
— Я… вам… дарую…
— …І дармівщин не беру. Якщо ваша згода, складемо купчу…
Увечері у малій світлиці гетьман переглядав маєтні справи. Перед ним стояли дві дерев'яні різьблені скриньки, наповнені паперами, а збоку ще одна, мідна, з льодяниками, а також карафка з солодким вином. Гетьман любив поласувати, хоч і приховував свою пристрасть. Одначе сьогодні він посолодив душу й без льодяників. Ну що б, здавалося, та нікчемна лука? Скільки їх у нього, скласти докупи — конем не об'їдеш за день. А от стриміла йому колючкою під нігтем, і сьогодні врешті він ту колючку вирвав, виколупав.
Гетьман дістав зі скриньки перев'язану зеленою стрічкою паку паперів, розв'язав, розіклав їх віялом, наче карти, шукав, куди прилаштувати новеньку купчу. Першою картою, козирним тузом у тій колоді була грамота, де чорним по білому написано: «Божою милістю ми, пресвітлий і великий державний государ, цар і великий князь Олексій Михайлович всія Великої, Малої і Білої Русі самодержець (і далі за титулом), пожалували єси у вічне володіння за вірну службу гетьмана Малоросійського Івана Самойловича містечком Седнів з угіддями, урочищами, лісами, луками, річками і черню, яка має чинити пану послуженство, з тим, щоб нам, великому государю, служив многії годи з великим старанням, і стверджуємо цим царським листом в укріплення і утвердження того, що йому дано». Гетьман поторкав руками велику жовту печатку, ще раз пробіг очима по паперах і врешті прилаштував до місця новеньку купчу. Тепер ці папери можна зв'язати й більше не розв'язувати. Він так і зробив — поклав їх до скриньки, замкнув її маленьким золотим ключиком і поставив до великої скрині, ошпугованої залізом. Вкинув до рота льодяника й підсунув до себе другу маленьку скриньку. Тут лежали дарчі грамоти, писані від його імені. Поклав перед собою одну, мовчки перечитував, смоктав цукерку, та враз скривився й виплюнув її просто під ноги. Цукерка гірчила, як і грамота.