Яса

По цих думках у Лавріновій голові з'являється ще одна — полишає Великий Луг не на вік. Ще повернеться сюди. Налюбиться, зів'є гніздо… Сірко теж має своє обійстя і діти. І він по кількох роках плистиме по отих зарічках до сивого Дніпра. Він йому ніби батько.

Дніпро тільки вгадується за яворами та вербами по зеленій піні верболозів, а довкола плавні, як море. Од Дніпра до Січі приступає широкий Павлюк-Дніприще, у вербах та осокорах — не широка, але повновода Скарбна, з правого боку січового півострова, схожого на качиний ніс, дрімає лінивий Прогній, з лівого розлився озером Чортомлик, котрий несе свої води із степів. Сині річки-протоки поп'ялися по дніпровій долині — то таки мовби жили на натрудженій руці. В тому місці, де Чортомлик обіймається зі Скарбною, з води стримить чорне каміння. Для січових хлопчаків то була небезпечна п захоплююча забавка — проплисти кручією поміж порогів.

В ліву й у праву руку од Січі річки й зарічки, допливи та затоки, плавні та плавні — вся Військова Скарбниця, у якій не добере ладу й болотяний дідько (то ж він плаче на плесах темними ночами), а запорожці таки добирають. Може, не всі, а ті острови Лаврінові теж знані, й він відшукує очима Вільні Води, Білозерський лиман — ганяв по них дуба з отаманом на рибні промисли, на сінокоси, на потаємні острови, де запорожці роблять думбаси та стерни. В цю мить почував, як душа розпросторилась по всій Військовій Скарбниці, ніби одірвалася й полинула, а він лишився мертвий і німий. І хоч допіру в ній витинали веселі бубни, жура огорнула серце. Й почував гострі докори совісті, бо ж обдурив і отамана, і рідного дядька. Сірко послав його, щоби одвідав Мокія Сироватку і або лишився в Тавинській залозі, або вернувся з Сироваткою на Січ. Вволив його давнє бажання погуляти по Дикому Полю, побачити зблизька татарина, походити з командою на Буг.