Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Дике XVIII ст.? Ось приклад з «культурного» XIX ст. У 1820 р. уряд послав високого урядовця А. Магніцкого дослідити навчання в Казанському університеті. Після шестиденного дослідження А. Магніцкій подав рапорт цареві, в якому доводив конечність знищити той університет, і то публічно. Цар наказав не нищити, лише направити навчання і для тої цілі призначив… А. Магніцкого. В 1734 р. Академія Наук вперше захотіла видати історичний літопис за прикладом Києва. Уряд не дозволив, бо… «там суть неіснуючі правди, що від них можуть піти спокуси серед людей». Отже, правди, але неіснуючі! Аж по 112 роках ці літописи вийшли, і то з поправками (С. Глід). Міністр освіти граф Б. Уваров наказав університетам при викладі філософії керуватися правилом, що вся європейська філософія є суцільною нісенітницею. Інший міністр освіти, князь В. Шахматов, казав: «Користь від філософії не доказана, але шкода від неї можлива». І це в XIX ст. Туподумні урядовці, реакціонери?
Ось голос московської культурної еліти, поступової інтелігенції. «Філософія втратила свій кредит в очах кожної людини, що нормально мислить; вже ніхто не вірить в її шахрайські обіцянки. Якщо нормально мислячі люди і звернуть свою увагу на філософію, то це робиться лише для того, щоб або поглузувати з неї, або ж посміятися з дурноти та легковірности тих людей, що їй вірять. Поважно займатися філософією може нині лише людина або напівбожевільна, або хибно вихована, або до скрайнього ступеня неук» (Н. Пісарєв. «Сочінєнія»).
Від забобонного московського ченця Савватія, через імператорське дворянство аж до поступової інтелігенції XX ст. включно — вперта, вічна ненависть до європейської освіти і культури взагалі. Червоні москвини, перебравши ВСІ традиції своїх попередників, здійснили мрії старовірів XVII ст., хіба з тою різницею, що позичають (чи крадуть) європейську техніку (лише техніку) для збільшення свого військового потенціялу.
Спроби прищепити москвинам зміст європейської освіти завели. Подивімось на спроби європеїзувати москвина в інших царинах життя, напр., на спроби обмежити абсолютизм влади. Читаємо в історії В. Ключєвского (вільний переклад): «Московські міста управляли» призначеними урядом воєводами, яких за їх службу годували самі міста. Звичайно за кілька років воєвода наживав і великий маєток, бо він був цар і бог у місті. Указ 30.01.1695 давав містам право обирати посадників, лише за той привілей місто мало платити подвійний податок державі. Із тодішніх 70 міст лише 11 скористали з того права; решта відмовилася, мотивуючи тим, що, мовляв, не можуть платити подвійного податку і що не мають з кого вибирати: Аналогічно указ з 10.03.1702 наказував землевласникам–дворянам вибрати серед себе 2–А особи, яким указ давав право контролювати повітового (призначеного урядом) воєводу і разом з ним правити повітом. Дворяни поставилися цілком байдуже до цього даного їм права і мало де вибрали, тому уряд був вимушений сам назначати тих контролерів, а часом їх призначав сам воєвода (якого вони мали контролювати). Так ця спроба місцевого самоврядування вмерла природною смертю… Пьотр І повторив у 1713 році спробу завести місцеве самоврядування. Указом 24.04.1713 він наказав вибрати від 8 до 12 (залежно від розміру губернії) «ландаторів» з–посеред місцевого землевласницького дворянства, які мали бути «консиліумом» при губернаторі. В тому «консиліумі» губернатор мав бути… «нє яка властітель, но яка прєзідєнт, і всє дєла губернії рєшать бальшінством ґаласов кансіліума». Цю систему Пьотр змавпував з Остзейського (Балтицького) краю, коли його завоював. Ця спроба скінчилася так само, як і спроба 1702 р. з повітовою самоуправою, с. т. дворяни не захотіли вибирати тих «ландаторів», і уряд мусив сам їх призначати із списку кандидатів, що його присилав губернатор.
«Ці адміністративні реформи Пєтра І не були його лібералізмом, лише диктувалися інтересами державної скарбниці. Брауншвайґський посол Ф. Вебер, що прожив у Московщині п’ять років (1714–1719), пише: «Московські державні урядовці були неперевершеними майстрами в хабарництві. Способи хабарництва є такі численні, що дослідити їх — це те саме, що вичерпати океан. Самі москвини признавалися мені, що із 100 рублів зібраних податків, мабуть, лише 30 рублів доходили до державної скарбниці, а решта 70 рублів зникала по кишенях урядовців. І цікава річ. Великі обшири доброї орної землі стояли не оброблені, а по містах тинялися від ранку до вечора юрби людей, що нічого не робили».