Джури козака Швайки

Дід Кібчик прокинувся раніше за інших. Ще й не світало, а він вже підкидав гіллячки до багаття. А коли посвітлішало, заходився розглядати неводи. Щось йому в них не подобалося, бо дід Кібчик час від часу бурчав:

- А руки б йому задом наперед поставити…

З-під сіряків почали визирати заспані обличчя вирвизубових братчиків. Сам Вирвизуб голосно позіхнув, закинув подалі якусь костомаху, що йому приніс турботливий Сирітка, і поцікавився:

- А чом це ви, діду, ще й молитви не прочитали, а вже лаятися почали?

- Та як же тут мовчати? Хіба так плетуть сіті? І яким місцем воно думало, коли таке робило?

Братчики зареготали.

- Чуєш, Мацику, як дід твою роботу нахвалює?

Мацик винувато розвів руками.

- Та я ж, діду, тільки раз і бачив, як це робиться, - сказав він. - У наших місцях і річки путящої немає.

- Воно й видно, - буркнув дід Кібчик. - Слухайте, хлопці, а у вас тут знайдеться, з чого плести?

- Та трохи захопили, - відгукнувся Мацик і крутнувся до куреня. - Ось таке підійде?

Дід Кібчик прискіпливо оглянув начиння.

- Курячою лапою верчено, - зробив висновок. - Проте спробуємо. Я, хлопці, хотів би дарунок вам зробити, перш ніж покинути вас. За те, що пожаліли мого малого дурня.

Дід Кібчик був людиною з гонором і не міг просто так сказати, що йому ой як не хочеться подаватися звідсіля. А чому так трапилося - і сам не знав. Чи то нові знайомі припали до душі, чи тому, що не було куди більше податися. А можливо, тиша й безмірна гладінь могутньої ріки нагадували йому його власну молодість, коли вони з Кудьмою козакували під Каневом.

Демко збирався було підсобити дідові, проте той відмовився:

- Ще порвеш мені все к бісовій матері. Іди он, може, добрі люди якусь іншу роботу загадають.

Добрі люди на роботу були щедрі.

Не минуло й хвилини, як Демко вже стояв у човні-душогубці і відштовхувався здоровенною тичкою.

Невдовзі прибули й воронівці. Жваві, засмаглі, як днища казанів. Схоже, їм тут подобалося не менше, ніж дідові Кібчикові.

Лесь Одуд, уздрівши діда з Демком, весело загорланив:

- О, нашого куреня прибуло! Тільки чого ви зразу до подолян, а не до нас завернули?

- Та ви ж заховалися так, що вас годі й відшукати, - замість діда відказав Вирвизуб. - А ми гостинні, людей аж на шлях виходимо зустрічати.

Лесь Одуд хотів щось на це зауважити, проте Василь Байлемів його зупинив:

- Годі! І так припізнилися. До роботи, хлопці!

А дід Кібчик уперше за багато років перестав бурчати. Він не відривався від плетіння невода. Гарно виходило, аж самому подобалося. Дід і незчувся, як тихенько замугикав: «Ой, у лузі калина…»

А з річки, що за очеретами, долинали веселі голоси й метушня.

- Тягни, хлопці! - надривався Байлем. - Гей ти, подоляк, як тебе?

- Оверко. А що?

- Не підходь так близько до нього. Це ж тобі осетер, а не карась!

Проте було вже пізно. Пручаючись, осетер так ляснув одного з Вирвизубових братчиків, що той відлетів на грузьку мілину. А коли отямився, то заборсався не згірш від того, хто його туди послав.

- Га-га-га! - зареготав Левко Заярний. - Було два осетри, стало три. Може, на тебе теж сіть накинути, чи виберешся й так?

- Та якось сам виберуся, - зніяковіло відмагався ошелешений Оверко.

Рибалки захопилися так, що й про обід забули. Лише перехопили трохи з того, що було під рукою, і знову полізли у воду.

- Діду! - гукав Заярний. - Кидайте свій невід та йдіть до нас! Вода ж тепла, як парне молоко!

- Мені й тут непогано, - відказав дід Кібчик.

Проте сонце припікало так, що він змушений був із своїм начинням перебратися у холодок. І там дід знову заходився мугикати пісню про калину, що росла у лузі. Це була чи не єдина пісня, яку дід Кібчик пам’ятав з часів своєї молодості.

- Ого, скільки наловили! - вражено вигукнув Вирвизуб, коли під вечір повернувся із степу. - Далеко моїм до вас. Слухайте, воронівці, може, надалі рибалитимемо разом?

- Ми що, ми не проти, - висловив думку воронівців Байлем. - Риба любить, аби за нею гуртом ганялися.

- Воно й правда, - згодився Вирвизуб. - Усі люблять, аби за ними ганялися гуртом. Навіть ординці. А у вас, діду, як ідуть справи? Сіть уже готова?