Джури козака Швайки
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Серия: Джури #1
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-966-7047-98-6
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Джури козака Швайки». Краткое содержание книги:
Його дивовижні герої — Грицик та малий волхв Санько, юний богатир Демко Дурна Сила, його мама-велетка, невловимий козак Швайка зі своїм вірним вовком Барвінком та їхні численні друзі — з честю виходять із найскладніших ситуацій.
А небезпека чигає на кожному кроці, а надто, коли ти зважився підняти шаблю на могутню татарську орду, а за твоєю спиною — майже нікого...
Тишкевич завмер. Якусь мить розмірковував, тоді торкнув повід, і кінь неохоче рушив у той бік. На краю галяви кінь зупинився і злякано форкнув.
І тоді Тишкевич побачив, як з приболотних кущів випірнуло і подалося йому назустріч кілька легких тіней.
«Вовки! - промайнула думка. - Чого це раптом? Адже вони нападають здебільшого взимку…»
Проте дивуватися не було часу. Кінь затремтів, став дибки і поніс розгубленого вершника лісовою дорогою, що вела до Воронівки.
Тишкевич раз по раз озирався. Вовки швидко наздоганяли його. Попереду мчав вовк завбільшки з теля. Тишкевич хапливо випустив у нього кілька стріл, та, вочевидь, не вцілив. Тільки того й домігся, що переслідувачі звернули з дороги і, схоже, почали обганяти вершника кущами.
Тоді Тишкевич зробив єдине, на що був спроможний. Він з усіх сил смикнув за повід і, коли кінь загарцював на місці, став на сідло і дотягся руками до найближчої гілки. За якусь мить Тишкевич уже сидів на дереві. А ще через мить вовки звідусіль накинулися на коня. Кінь дико іржав, шалено гарцював копитами, проте вовки були набагато меткіші.
Врешті з конем було покінчено, і з землі до Тишкевича долинув хрускіт кісток.
Лише величезний вовк не брав участі у розправі. Він сидів неподалік від дерева, на яке вибрався втікач, і не зводив з нього очей.
Аж перед світанком вовчий виводок безшелесно розтанув у тумані. Проте Тишкевич присилував себе злізти з дерева лише тоді, коли сонячне проміння затанцювало на росяному листі.
СУД У ПЛАВНЯХ
Вогненночубий чоловік вигулькнув із кущів так несподівано, що кінь під дідом Кібчиком злякано метнувся вбік.
- Що за одні? - погрозливо запитав вогненночубий. На ньому була засмальцьована полотняна сорочка, полотняні, фарбовані соком бузини штани і заломлена набакир смушкова шапка. Рудий вус звисав до самого підборіддя. Сірі примружені очі пильно стежили за кожним рухом подорожніх. Вогненночубого особливо цікавив Демко, який не їхав верхи, а йшов пішки, тримаючи коня за повід.
- Шукаємо певну людину, - ухильно відказав дід Кібчик. Бо хто його знає, що то за один вигулькнув перед ними. На татарського попихача ніби не схожий - це добре. А от що може належати до таких, як Тишкевич - це вже гірше. Це вже геть небезпечно.
Чоловік примружив око так, що воно майже заплющилося.
- Видно, велике цабе та людина, коли такий сивий дідуган подався шукати його світ за очі.
- Діда не чіпай, - попередив Демко і доторкнувся до важкого окоренка, що лежав поперек сідла.
- А що буде? - поцікавився вогненночубий.
- Побачиш…
Чоловік знову зміряв Демка поглядом і вирішив, що цей молодий здоровило не жартує. Тоді відступив назад і свиснув. З-за куща негайно випірнув його товариш з луком у руках. Він був у такій же полотняній одежині, хіба що повновидіший та вуса мав русяві.
- Бач, - сказав перший. - Кудись чимчикують, а куди - відповідати не бажають. Може, гидують нами?
- Може, - згодився русявий. - Ти, Мацику, краще глянь на коней. Пізнаєш?
- Еге ж. Вирвизуб днів з десять тому їздив на цих двох.
- То ви його знаєте? - зрадів дід Кібчик. - Так би й сказали! Ми якраз до нього.
- Можливо, - згодився Мацик. - Та, здається, на цих двох після Вирвизуба їздив хтось інший. Де вони?
- Це ти про Швайку та тих двох діток? З ними все гаразд. Доїхали, куди треба, а нас попрохали віддати Вирвизубові його коней.
- А де воно, оте «куди треба»? - підозріло запитав Мацик. - Може, воно те, звідкіля вже не повертаються?
- Ага, - згодився русявий. - Були у нас такі нещодавно. З вигляду хлопці як хлопці, а насправді вурдалаки.
- Тю, дурні! - обурився на те дід Кібчик. - Давно вже не зустрічав таких бевзів!
Русявий зареготав.
- А дідок нічогенький! Гострий на язик. Аби ще й совість у нього була чиста, тоді б і ціни йому не було.
- Ти краще за своєю простеж, - огризнувся дід Кібчик. - Мені Вирвизуб потрібен, чуєш?
- Та вже ж не глухий, - відказав повновидий. - Буде вам і Вирвизуб. Тільки не зараз. Ви ото краще приляжте в холодку та відпочиньте з дороги.
Вилежуватися в холодку довелося досить довго. Лише під вечір до діброви звернуло трійко вершників. Вони були обвішані дичиною.
- Оце, Штефане, до тебе гості прибули, - пояснив Мацик широкоплечому чоловікові. - А чого прибули - не кажуть. Дуже горді.
Штефан уважно поглянув на затриманих.
- Ніби вперше бачу. Звідкіля будете?
- Навстоячки довго розповідати, - відказав дід Кібчик. Краєм ока завважив, як з кущів вийшов якийсь звір, схожий на вовка. Одне вухо у нього було наче зрізане, через писок проліг глибокий шрам. - То часом не Сирітка? - запитав дід. - Грім мене побий, коли не Сирітка! Ану, йди-но сюди, лапу дай!