Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий

Він також знав, що всі хлопці вміють битися. Бійка — перше, чого їх усіх навчають у дитинстві. Отже, вміють тримати удар. Звісно, цей нелюд вміє битися краще, ніж вони. Та ще й зв'язані. Тобто не те, що їх б'ють, хвилювало Лисого. Дівчаток же він не битиме! Насамперед, як він зараз зрозумів, його обурював сам факт: здоровий дядько винахідливо й різноманітно б'є дітей заради якоїсь мітли, про справжню силу якої він нічого не може знати достеменно. Зрештою, ніяка, навіть найстрашніша, зброя не варта того, щоб бити дітей. Мабуть, саме таких виплодків мав на увазі Інженер, коли попереджав його, що найстрашніше, що він може зустріти в путі, — це люди.

Лисий мовчав, і ватажок відкритою долонею вперед ударив Петруся в обличчя.

— Гірше вовкулаки, — сумно промовив Лисий, ніби сам до себе, ніби не помітивши, що говорить вголос.

— Що ти сказав? — тихо, з погрозою перепитав ватажок.

— Нічого я не сказав, і нічого не скажу, якщо будете бити дітей, — вигукнув Лисий і плюнув йому в обличчя.

Він правильно розрахував, але не уявляв, як боляче, сказати б, майстерно той вміє бити. Біль був нестерпний. Лисий корчився під ударами, дбаючи лиш про те, щоб не впасти на долівку. Такої втіхи цьому паскуднику він не міг подарувати.

Нарешті ватажок зупинився. Він витер піт з чола й пройшов за стіл.

— От ти, — вказав він пальцем на Лисого, — помреш першим. Потім помруть усі твої… Не знаю вже, хто вони тобі — брати, сестри, друзі… Ніхто з вас звідси не вийде живим. Вас уже ніщо не врятує, розумієте? Ніщо! Ви побачили те, чого нікому, крім моїх воїнів, бачити не належить. Ви вбили двох моїх воїнів. Я б іще міг подумати, й залишити дівчат живими — мої солдати будуть їм раді. Але тільки за умови, що ви мені все розкажете, — всю правду, а не казочки: йшов, знайшов, не знаю де вона. Мені потрібна мітла.