Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий

— Шукати! — уривчасто кинув гачконосий.

Худорлявий випростався, різко розвернувся на місці, знову клацнувши підборами, й вийшов із кімнати.

За ту мить, поки двері були відчинені, Лисий встиг роздивитися, що вели вони не в сіни й не в іншу кімнату. Там був так само побілений вапном коридор, так само тьмяно освітлений каганцем. Коридор вів кудись у темряву. Що ж це за така велетенська хата, подумав Лисий.

Тут заплакала Наталка. Крупні, мов горох, сльози котилися з її очей.

— Заспокойся, маленька, — мовив до неї Лисий. — Усе буде гаразд, не бійся.

— Мовчати! — раптом щосили гаркнув чоловік. — Хто дав тобі право розмовляти? І ти замовкни! — Додав він, звертаючись до Наталки.

Та заревіла ще голосніше. Тут же її підтримали решта дівчат. Маленьке приміщення наповнилося дитячим криком. У Лисого — й того вуха не витримували.

Чоловік із червоними наліпками на плечах мовчки взяв зі столу їхній арбалет, вклав у нього стрілу, звів тятиву й навів арбалет спочатку на Петруся, потім на Василька. Потім знову на Петруся. Дівчатка всі враз замовкли.

— Ще один звук, — тихо промовив чоловік, ніби й не з ними розмовляючи, — і одного з них я продірявлю. — Він помовчав, потім вирішив: — Оцього. Або цього, — ледь повернувши арбалет у бік Василька, закінчив він і знову поклав арбалет на стіл.

У тому, що він сказав, не було ніякого глузду. Якесь суцільне божевілля: вбити одну дитину, щоб інші перестали плакати! Але він так це промовив, з таким виразом свого пташиного обличчя, що діти йому відразу повірили.

Він трохи помовчав, пильно вдивляючись в очі кожному по черзі, а потім спитав:

— Хто вас послав?

— Нас ніхто не посилав, — сказав Лисий. — Ми самі прийшли.

Не дивлячись на нього, чоловік-птах узяв арбалет і не цілячись вистрілив. Стріла ввійшла в стіну за вершечок від голови Лисого.

— Добра зброя, — сказав він. — Ви її самі зробили, я правильно розумію?

— Ні, — відповів Лисий. — Це зробили наші батьки.

— Ага, — зрозумів чоловік, — отже, вони вас і послали. А навіщо?

— Ніхто нас не посилав, — твердо сказав Лисий. — Наші батьки загинули. На наше село напали вовкулаки і всіх знищили.

— Цікава байка, — задумливо промовив чоловік, вкладаючи в арбалет другу стрілу. — А ви, значить, були такі прудконогі, що легко від них утекли. Правильно?

Лисий не встиг відповісти, як чоловік застережливо підняв арбалет і промовив:

— Я більше не промахнуся. Якщо мені здасться, що ти брешеш, то тут же я тебе й порішу. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Лисий перелякано й поспішливо. — Я не брешу. Нас не було. Ми пішли збирати пташині яйця й заблудилися. Там якісь дивні піски. Ми йдемо на південь, а тінь біжить перед нами… Ми плутали там… Там такі кущі… І прийшли до села вже пізно — темно було. А село порожнє. Нікого немає. Тобто всі є… Але…