Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий

— А що про віник? — пробував здивуватися Лисий. — У нас був віник — мітла така довга, на ручці. Ми її знайшли і взяли з собою. Думали багаття розкласти — вона суха така… Ввечері. Якщо він вам потрібен, забирайте…

— А стріли він притягував сам по собі, так? — у голосі ватажка з'явилися глузливі інтонації.

— Чому сам? Він же був у мене в руках. Перша стріла, мабуть, влучила випадково, а потім я вже ним захищався.

Лисий зрозумів, що сказав зайве. Зараз той воїн, який стріляв в Івася, розкаже, що мітла була не в Лисого, його зловлять на брехні, і все, чому цей з пташиними очима повірив, розвалиться… Але слово — не горобець. Що сказано, те вже сказано. Лисий вирішив іти в наступ.

— Розв'яжіть дівчаток, — попросив він ватажка. — У них руки позатерпали.

— А ти звідки знаєш?

— Здогадуюся, — відповів Лисий. — У мене теж затерпли. Але ж мене ви не розв'яжете… Я ж воїн…

Хлопець розумів, що городить дурниці. Але треба було змусити ватажка думати не про розказану історію, а про щось інше.

— Ти не воїн, а дурне хлопчисько, яке досі не розуміє, в яку халепу втрапило. Ви пробралися на територію секретного укріпленого району, розумієш?

Лисий не розумів і чесно в тому зізнався.

— Отож бо й воно, що не розумієш. — Голос ватажка звучав втомлено, але доброти в ньому не було. Була тверда лють, яку, схоже, перебороти неможливо. — А секретний він тільки тому, що ніхто про нього не знає.

— Так ми ж нікому й не скажемо, — швидко пообіцяв Лисий.

— Звісно, не скажете, — криво посміхнувся самими устами ватажок. — Бо ви звідси ніколи не вийдете.

— Ми що, все життя проведемо в цій кімнаті? — хлопець уже все зрозумів, але вдавав із себе недорікуватого.

— Скільки того життя…

Чоловік замовк. Це було незрозуміло. Мабуть, він чогось чекав, тому й допитувати припинив, і рішення ніякого не приймав. Він підвівся з-за столу, підійшов до зв'язаних дітей і почав їх роздивлятися. Дівчаток брав за підборіддя, задирав їм голови й обдивлявся, наче яблуко, щойно зірване з дерева — чи немає черви. Хлопців мацав за плечі, м'язи на руках.

— Розв'яжіть дівчат, — знову попросив Лисий.

І тієї ж миті дістав несподіваний, а тому ще дошкульніший удар по обличчю тильною стороною долоні. З носа потекла кров.

Відчинилися двері, знову зайшов довготелесий. Клацнув підборами й на запитальний погляд ватажка відповів незрозумілими словами:

— Ніяк ні.

Коли він вийшов, старший підійшов до Івася й підступно вдарив його кулаком у живіт. У хлопця перехопило подих, він зігнувся навпіл, на очах виступили сльози.

— Ви двоє найстарші, — звернувся він до Лисого. — Далі я битиму менших. Битиму сильніше. Тому кажіть те, чого ще не сказали.

— Ми все сказали, — тут же відповів Лисий. — Що ви ще хочете знати?

Василько впав на підлогу, збитий з ніг ударом в обличчя.

Лисий знав, чого від них хоче цей виродок. Його воїни не знайшли мітли. І не могли знайти, бо Леля втекла в ступі. Вона зараз була їхньою єдиною надією. Сказати про неї означатиме цю єдину, хоч і невеличку, надію поховати.