Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0667-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар». Краткое содержание книги:
Містерію кохання уособлює життєва драма князя-воїна і професора-історика, канцеляриста Переяславського полку й охочого до танців із дівчатами студента, а ще Комп’ютерної Діви, яка раптом обертається на Козу з фотоапаратом…
Для широкого загалу.
— Якщо не страшно, то повторимо? — сказав улесливо не так Микола, як захований у ньому я, тобто той, котрий невинність давно вже і безповоротно втратив.
— Так, — просто сказала вона.
І я присів ближче до неї…
Не моя мета описувати еротичні сцени, навіть із інформаційною метою для мойр. Зрештою, переконаний, що мойр спеціяльно не цікавлять такі сцени, адже вони — Діви, а що Комп’ютерна Дівою не була, теж очевидно, адже якийсь час, здається, немалий, була одружена, а може, й досі нею є, а ще й з таким чоловіком, котрий має виказисте прізвище Прутнюк і в якого вистачало стільки сили, що обходжував не одну, а кількох жінок, — скільки саме, залишається незвісним, бо відповідної інформації Микола не дістав. Отже, Ж. Смикальську правдивіше можна було б звати Комп’ютерною Жоною, але річ у тому, що біля цього сучасного диявола, тобто комп’ютера, і жінки виглядають дівчатами — худорбаві чи кощаві. Для цього існує образне порівняння — «дошка», хоч «дошкою» Ж. Смикальська не була з огляду на особливість свого задка.
Отож я, через перенасиченість сучасної літератури еротичними сценами, відмовляюся від протокольного опису, навіть підпавши під гнів мойр, чиє завдання тимчасово виконую. Досить сказати, що Микола до цього дійшов, і я це перевірив через оте перевтілення, а що він задихався навіть цілуючи найменші, які можуть бути в жінок, персики, то що мало б статися з ним при збудженні далеко більшому, адже був непорочний. Це з ним і сталося, тобто її лоно перетворилось у широко розхилені двері, які повели його в червону мряку, а пройшовши цього задимленого простора, він потрапив у довгий, широкий і високий тунель, ущерть залитий яскравим світлом. І в тому тунелі виявилося безліч людей, одягнених в еластичну одежу із побіленими, як у мімів, обличчями, і та одежа не відтинала їхньої крайньої плоті, передусім чоловічої, а всі подобали таки на безплотних: одні йшли йому назустріч, а інші в той-таки бік, що й він. І над головами цих чудних людей літали, також туди й сюди, кажани, шалено мотаючи величезними крильми й неприємно попискуючи. Очі в цих людей були широко розверсті, але без жодного світла, ніби намальовані. Власне, Микола був управлений у потік юрби, яка й несла його без можливості ухилитися.
Але сталося щось несподіване: в юрбу ввірвалася цілком оголена і не подібна до цих людей Комп’ютерна Діва. Активно розштовхувала тих, хто йшов, і таки дорвалася до Миколи, схопивши його за руку. Тоді всі істоти раптово, ніби на команду, зупинилися й завмерли, як манекени у вітринах магазинів.
— Чому зупинилися? — невдоволено запитав Микола, але принаймні руки не вирвав.
— Мусиш повернутися! — мовила зовсім не козиним, а рішучим голосом Комп’ютерна Діва.
— Але я не хочу повертатися, — сказав Микола.
— Цього я хочу! — командорським голосом сказала Діва. — Не пущу!
— Але все ж пусте! — повторив її улюблену фразу. — Не страшно!
— Зате не пусте мені. Та й страшно! — крикнула Комп’ютерна Діва. — І коли хоч трошки мене любиш, далі не підеш.
— Але я уже пішов.
— Ні! — сказала Діва. — Це тобі здається. Ще не пішов! Ходи за мною!
І вольовим рухом потягла його за руку повз тих дивних людей, що й досі непорушно застигли, схожі більше на сталактити в соляних печерах, ніж на живих істот. Він спробував висмикнути руку, але кволо, а ті тоненькі пальчики, які зараз зовсім не просвічувалися кісточками, а були ніби вдягнені в залізну рукавичку, тримали його цупко й невідривно. І він мовчки впокорився, хоча ходи не прискорив, а ще й опирався ледь-ледь.
— Швидше, швидше! — підганяла його Комп’ютерна Діва. — Інакше не посилю.
— Не посилиш що? — байдужно спитав він.
— Не посилю вивести тебе звідси, дурню! Господи! І де ти взявся на мою голову?
— Сама до мене прийшла, — негнучким голосом проказав Микола. — І ніде я не взявся.
Тоді з її очей посипалися сльози. Закусила безкровну губку і щосили тягла його, ніби козою був він, а не вона. Ішов за нею прямий, випростаний і з нерушним білим лицем міма.
Але щось у ньому зворухнулося. Може, засвітилася іскра, а може, якийсь невмерлий живчик, котрийсь із тих уже теж подохлих черв’ячків, що відчував їх раніше, з її приходом до нього так і не здох. І саме той живчик-черв’ячок у ньому і зворухнувся і відчайним порухом прокусив йому вену, в якій уже загусала кров. І кров потекла, повільна, густа від цукру, що витворювавсь у ній, але тепла. Текла і заливала не тільки його тіло, а й довколишній простір.