Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Серед залишків їжі трапляються також кістки свійської птиці. Кістки курей знайдено в пам’ятках усіх археологічних культур І тис.

За своїм складом свійське стадо у східних слов’ян відрізнялося від стада сусідніх племен, що були носіями інших культур. Так, у східних балтів і фінів — північних сусідів слов’ян, серед остеологічних матеріалів домінують кістки свині та коня; у населення степової смуги, тобто південних сусідів,— кістки вівці та коня.

Осілий спосіб життя східних слов’ян зумовлював певний тип тваринництва. Ймовірно, воно було стійлово-вигінним. Це означає, що вночі худоба перебувала у хліві або в кошарі на поселенні чи недалеко від нього, а вдень у теплу пору року її виганяли на пасовиська[249]. Можливо, у весняно-літні місяці частина худоби знаходилась на пасовиськах досить далеко від постійних поселень. Тобто східні слов’яни могли поєднувати стійлово-вигінну та відгінну форми утримання худоби. Оскільки слов’яни у другій половині І тис. заселяли різні фізико-географічні ландшафти, то складалися різні за характером типи тваринництва, тобто виникали локальні відмінності в утриманні тварин (до речі, як і в землеробстві), що відбилося на складі стада і характері тваринництва. Такі особливості мало тваринництво передусім у Прикарпатті й Карпатському регіоні, а також пристеповій і до деякої міри степовій смугах.

Чимале значення в житті слов’ян І тис. мали різні промисли, пов’язані із збиральництвом, полюванням та рибальством. На жаль, дані, які дали б змогу висвітлити рівень їх розвитку, нечисельні. Мисливством займалися з подвійною метою: по-перше, воно було додатковим способом отримання продуктів харчування на доповнення до м’яса свійських тварин і, по-друге, способом отримання хутра і шкур диких звірів головним чином для пошиття одягу чи окремих його деталей. Шкури були предметом торгівлі. Виходячи з етнографії різних мисливських народів, обробка тушок хутряних звірів, м’ясо яких не вживалося до їжі, відбувалося на місці полювання, а тому даних про цей різновид промислу небагато. Та все ж нечисленні кістки хутряних звірів, а саме: ведмедя, бобра, вовка, рисі, барсука, куниці, лисиці, видри тощо, систематично, хоча й в обмеженій кількості, фіксуються археологами в пам’ятках усіх періодів історії слов’ян І тис. Свідчення про хутряний промисел у слов’ян залишили також східні автори[250]. На цій підставі деякі дослідники вважають, що хутро наприкінці І тис. було тим самим товаром, який сприяв розвитку жвавих торговельних зв’язків з арабським Сходом, унаслідок чого на слов’янські землі потрапили численні східні монети і вироби із срібла. Звірі, м’ясо яких вживалося в їжу і шкури яких використовувались у господарстві, відомі ширше — це кабан, лось, олень, тур, косуля, зубр, заєць тощо.