Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

У племен рубежу та перших століть н. е. побутував перший тип горнів. Наприклад, на поселенні носіїв зарубинецької культури, що біля с. Лютіж Київської обл., було знайдено залишки глинобитних печей з наземними та дещо заглибленими у землю топками заввишки до 0,7—0,8 м, та в перетині топкової частини 0,4—0,45 м, що досить добре збереглися. Сліди залізодобування у вигляді уламків стінок горнів та залізних шлаків віднайдено майже на 20 зарубинецьких пунктах з 50, які розкопувались[252]. З цього випливає, що металурги одного пункту забезпечували залізом найближчу околицю, тобто кілька сусідніх общин. Але водночас існували й спеціалізовані центри з виготовлення заліза, які були відокремлені від общин. Прикладом може служити Лютіж, де здійснювалися всі процеси, пов’язані з отриманням металу, а саме: випал і заготівля деревного вугілля, видобуток і підготовка до металургійного процесу болотяної руди й, нарешті, виготовлення заліза. Про це свідчать залишки приблизно 400 ям для випалювання та збереження вугілля і вогнищ з купами болотяної руди та залишки 15 горнів. Враховуючи можливі масштаби виробництва заліза та деревного вугілля у Лютежі, місцезнаходження і характер забудови цього поселення, можна вважати, що йому в соціальному плані були притаманні більш значні функції, ніж забезпечення сировиною ковалів найближчих общин. Можливо, завданням таких центрів, як Лютіж, було задоволення потреби в залізі всього племені чи навіть союзу племен. Горни, аналогічні до зарубинецьких, зафіксовано у населення Подністров’я цього ж часу. Так, на поселенні Ремезівці знайдено дві майстерні із залишками горнів.

У племен, які дещо тісніше були пов’язані з латенським світом, використовувався інший тип залізодобувного горна, схожий до зафіксованого поблизу с. Ново-Клинове в українському Закарпатті, тобто саме ямний горн одноразового використання. Такі горни отримали широке застосування пізніше, у другій чверті І тис., у носіїв пшеворської культури на території Польщі (Свентокжиський металургійний центр). Залишки подібних горнів виявлено також у районі Умані, але культурна їх належність остаточно ще не з’ясована.

У другій чверті І тис. продовжували функціонувати горна наземного типу. Вони відомі серед пам’яток черняхівської культури у різних її регіонах: Лепесівка на Волині, Іванківці в Середньому Подніпров’ї тощо й подекуди в модифікованому вигляді, наприклад, у Молдові на поселенні Лопатна. Тут горни були складені з вапнякових плит на глиняному розчині. Були також горни багаторазового використання у вигляді ями. Стінки таких горнів викладені з плиток вапняку, що обмазані глиною. Серед пам’яток цього часу поки що не знайдено спеціалізованих металургійних центрів.