Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
— Ти повинна призвичаїтися стежити за своїми словами, а то чого доброго колись проговоришся.
— Не знаю, чи зумію. Я така балакуха.
— Зумієш, не переживай. Це дуже просто. Коли гуляємо і ми у натовпі, то можеш казати до мене що завгодно. Але пам'ятай: якщо ми в приміщенні, байдуже де, — в готелі, в ресторації чи в магазині, в транспорті чи деінде, — говори якомога менше. Не думай, що тут на кожному кроці стукачі чи кругом все нашпиговано мікрофонами, — це все вигадки західної пропаганди. Та все ж, я допускаю, що вони захочуть перевірити, чи ти насправді така, як я запевняв. Це повинно стати твоєю другою звичкою. Говори тільки позитивне, критичні зауваження облиш для себе.
Тепер вони вийшли на погано освітлену бокову вулицю з однотипними дерев'яними будиночками — все це справляло гнітюче враження.
— Це і є соціалістичний рай, товаришу?
— Це жалюгідні залишки капіталістичного минулого, — відповів у такому ж тоні. — Ми покінчимо з цим. Завтра ж покажу тобі, що ми будуємо натомість.
Леонід занепокоївся тим, що думка про небезпеку може для такої розкутої дівчини, як Гедвіг, обернутися манією, стати чимсь незносним.
Та вже скоро вона реагувала на все на той властивий справжнім берлінцям дотепний манір. А тим часом Юрій Богданович, новий шеф Леоніда, порекомендував їм ознайомитися з Москвою.
У першу ж неділю вона захотіла на богослужіння, і Леонід взяв її з собою до польського костьолу, колишньої французької церкви Сен Луї, на Малій Луб'янці. Вона була відкрита, освітлена і опалена, було багато віруючих, але за олтарем ксьондза не було. Щонеділі ця паства без пастиря, — в основному старенькі польки та литовки, — покірно схилялась перед пустим вівтарем. Коли Леонід запитав про початок відправи, старенька полька розказала, що старий ксьондз захворів і повернувся до Литви, а нового немає. Ця відповідь прийшлася йому до вподоби. Було безглуздям розходжувати у Москві по церквах. Леонід уже встиг повідомити Гедвіґ, що ксьондза не буде, та вона продовжувала читати молитовник. Вона була чи не єдиною на цілу церкву, хто його мав. Коли ж він повторив: «Підемо?», вона підсунула молитовник, указавши на рядок «...І навіть якщо серце наше осуджує нас, Бог могутніший за серце наше, Він відає все...»
— Як ти вгадала? — запитав він, щойно вони вийшли на вулицю.
— Що?
— Що серце моє мене осуджує.
— Я давно це знаю. Мені так хочеться тобі допомогти.
— Мар'яна завжди вірила, що ти єдина, хто своїм коханням зможе врятувати мене.
— Я завжди тебе кохатиму.
— Ось цього я вже не знаю, — відповів він, — Ти ж усього не знаєш.
— Незважаючи ні на що! — пролунало наче заклинання.
19
Шлюб вони взяли у квітні у Східному Берліні. Коли Леонід востаннє зустрічався з Алексєєм Ніколаєвичем, той йому сказав, що може взяти церковний шлюб у крайньому випадку, лише тоді, коли це може призвести до небажаного розриву з родиною Гедвіг. Леонід відважився на це не тому, що цього хотіла Гедвіг і він їй про це обіцяв, сам він теж палко бажав цього, щоб прив'язати її до себе назавжди. Хай там що буде, відтепер вони чоловік і дружина, аж поки їх розлучить смерть. Гедвіг відчувала це саме ж, і ці декілька слів, які треба було вимовити, ледве видушила з себе крізь сльози. Цього ж вечора запитала знову: «Чому нам не втекти? Адже повертатися вже не треба!»
І він знову відповів: «А мої батьки, мої сестри...»
— Я так боюся, милий, страшенно боюся. Зараз ще маємо можливість утекти.
Він лише погладив її у відповідь, і вона заплакала.
— І ти ще захищаєш таку владу. Від влади, яка таке виробляє, ти чекаєш визволення людства!
Перечити було безглуздо, не було сенсу пояснювати, що новий суспільний устрій так просто з неба не падає, що за нього треба було боротися і що ця боротьба завжди пов'язана з жахіттями. Він знав, що вона весь час думає про втечу, що страх її перед поверненням з кожним днем зростав. І все ж вона вийшла за нього. Безоглядно, не ставлячи жодних умов. Тепер же вона була абсолютно безпорадна. Їй не залишалося нічого іншого, як благати: «Давай утечемо! Хіба не бачиш, мені страшно!»
Він знав, що вона не боягузка, це заговорив у ній інстинкт, який попереджує про небезпеку. А причини для страху були. Зараз ще можна втекти, але хто дасть гарантію, що така можливість повториться? Це просто самогубство наважитися на такий крок, але зволікання — теж загибель.
— Навіщо ти таке говориш? — запитав він раптом, хоч вона і не промовила жодного слова. — Якби втеча була виходом із становища, то я б це зробив, розумієш?