Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)
- Автор: Суворов Виктор
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ООО Издательство “Добрая книга”
- ISBN: 978-5-98124-561-9
- Переводчик: Олег Петрович Дрогомирецький
- Жанр: История
Электронная книга - «Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)». Краткое содержание книги:
«Хіросімі» й далі будуть супроводити невдачі. Доля така в кораблів: долі їх теж чимось схожі, чимось схожі на долі людей. Є люди-невдахи. І є такі ж кораблі. «Хіросімі» круто не щастило від самого народження. Кілька людей загинуло ще під час будівництва, до спуску човна на воду.
Під час офіційної церемонії пляшка з шампанським не розбилася. І понеслося...
Після аварії в липні 1961 року «Хіросіму» загнали в ремонт і на дезактивацію, де вона простовбичила два з половиною роки.
В 1969 році «Хіросіма» під водою зіткнулася з американським підводним човном, але з пом'ятим носом повернулася в базу своїм ходом.
24 лютого 1972 року під час пожежі на «Хіросімі» загинули 30 офіцерів і матросів. Ще 12 були блоковані в кормовому відсіку, де провели 24 дні без світла, зв'язку, їжі, з мізерними запасами води, з перебоями отримуючи повітря з інших відсіків. Цим пощастило. Всі залишилися живі.
А в народі жартували: як у темряві впізнати матроса Північного флоту? Дуже просто: він світиться.
2
Але зате вже наші працівники кіно не зганьбилися. Всьому люду вони показали сувору правду життя. У тому ж 1961 році на «Мосфільмі» режисер Юрій Вишинський зняв фільм, який так і називався: «Підводний човен». Сюжет такий: холодна війна, мир на межі ядерної катастрофи, в будь-який момент може вибухнути Третя світова війна, океан, глибина, атомний підводний човен, зв'язок з базою втрачений, капітан не знає, почалася війна чи ні, наносити ракетний удар по противнику чи ще трохи почекати... А один матрос вхопив дозу, його треба терміново зняти з корабля і доставити в госпіталь на плавбазу. Але було вирішено не переривати виконання бойового завдання заради однієї людини, нехай мучиться.
Прем'єра фільму відбулася 17 січня 1962 року.
Глядачі ридали.
А чого ж, питається, ридати? Човен у фільмі - американський. І матрос - американський. Імперіаліст. Це в них, у вовчому світі, у світі чистогану, так до людей ставляться.
В цей же час йшов у нашій великій країні фільм «Біла кров», знятий східнонімецькими братами. Режисер Ґотфрід Кольдіц. Прем'єра відбулася в Москві 15 серпня 1960 року. Сюжет: західнонімецький офіцер бере участь у випробуваннях ядерної зброї у США. Сенс випробувань: ядерним зарядом зламати оборону червоних і тут же використовувати пролам для кидка в глибину через епіцентр, щойно пролунав вибух. Агресори - що з них візьмеш? Атакують лише 7-8 осіб. Усі у сріблястих скафандрах, схожі на космонавтів. Але підступні американці не своїх людей на випробуваннях під радіацію підставляють, а молодших партнерів по блоку НАТО. У західнонімецького офіцера скафандр порвався, і він схопив дозу... Далі - драма... Далі - повільне болісне вмирання. Його лікують, але медицина безсила. В останніх кадрах прозрілий герой дивиться на глядача і шепоче щось на кшталт: «Люди, я любив вас! Будьте пильні!»
І знову глядачі ридали.
А за 6 років до прем'єри, 14 вересня 1954 року, з ініціативи і під керівництвом видатного полководця Маршала Радянського Союзу Жукова Георгія Костянтиновича той же сценарій був програний на Тоцькому полігоні Південно-Уральського військового округу. Бомбардувальник Ту-4 жбурнув одну «Тетяночку» - нагадаю, що так називали першу радянську серійну атомну бомбу РДС-4 потужністю 28 кілотон (що майже в півтора рази більше потужності атомної бомби, скинутої на Хіросіму), - на підготовлену оборону умовного противника, після чого через утворений пролам у ворожій обороні рвонули війська. 45 тисяч осіб.
В жахливому фільмі про клятих імперіалістів - 7 або 8 осіб. У нашій реальності - 45 тисяч. У супостатів - атака в блискучих скафандрах. У нас - у бавовняних накидках. У них молодших партнерів по блоку НАТО підставляють, у нас - своїх. У них лікують. У нас — ні.
Центральний орган Міністерства оборони газета «Красная звезда» 9 липня 1992 повідомляє:
Такі елементарні запобіжні заходи, як дезактивація техніки, зброї та обмундирування, не застосовувалися. Ніякого спеціального медичного спостереження за станом їх здоров'я встановлено не було. Засекречені і забуті, вони жили, як могли, без усякої уваги з боку держави... Кожен дав підписку, клятвою зобов'язавшись мовчати про це протягом 25 років.