Після злучення тварина сумна
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-1515-87-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Після злучення тварина сумна». Краткое содержание книги:
Радикальна українська проза! Чорний гумор!
Читати обережно!! Можливий культурологічний шок!!!
Не бажане читання цієї книги людям з обмеженими розумовими здібностями, адептам різних людоненависницьких та тоталітарних ідеологій, особам із ознаками політичної шизофренії, соціокультурних та психопатичних станів, спричинених браком освіти, культури та виховання, людям із ознаками “совкового дебілізму”, особам, яким не виповнився 21 рік, вагітним жінкам та тим, хто керує транспортним засобом.
Всі збіги імен, подій та місць, описаних у цій книзі, з реальними людьми та об'єктами є випадковими і не ставлять на меті ніякого іншого завдання, окрім створення повноцінної художньої картини світу, часу і характерів описаних у творах.
Після прочитання цього попередження ЖОДНІ ПРЕТЕНЗІЇ НЕ ПРИЙМАЮТЬСЯ!!!
ЗАБОРОННЕ ЧИТАННЯ ЛЮДЯМ БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ!!!
— Хтось кричить! Десь там, в полі...
І знову напружена тиша, а потім вже знайомий звук.
— Точно кричить! Бери ліхтар, пішли подивимось... Пістолет дістань про всяк випадок.
В полі, метрів за триста від траси, вони знайшли зовсім голого, лисого, скривавленого чоловіка, який, звиваючись курною дорогою усім тілом, з останніх сил повз у бік патрульної машини, благаючи про допомогу.
Коли ж за десять хвилин на місце події з Василькова прибули два джипи до зубів озброєних «Беркутівців» у бронежилетах, а вже за ними й швидка допомога, то «янголи» володіли усією необхідною інформацією.
«У хлопця в дулі розбита пляшка від пива, — доповіли вони майору Хмарі, що командував загоном. — Зробили то троє плисак, один з яких зветься Олександр Гордієнко. Зникли з місця події чи то на темно-сірому, чи то на зеленому УАЗі, типу «вєтєрінарка» з фургоном, держномери «01 666 ЧЛ», перед тим викравши з бардачка БМВ тисячу доларів США».
Цієї інформації було достатньо, щоб у всьому районі бійцям спецпідрозділу «Беркут» було миттєво оголошено операцію «Перехват».
Коли ж машини «беркутівців» і швидкої допомоги, увімкнувши сирени, чкурнули у бік Василькова, янголи перезирнулися, засміялися одне до одного і, сівши у білу «Ладу», розчинилися у тому боці неба, де на сході вже з'явилася тоненька сіра смужка, віщуючи наближення Великого Свята.
Глава дев'ята
Фінал
«До Києва треба везти, бо тут нема як зробити таку складну операцію...» — ці слова чулися з коридору, де черговий лікар-хірург вів бесіду із терміново викликаним головним лікарем Васильківської районної лікарні, куди в ніч з 11 на 12 червня 2005 року, о 3:55 ранку за київським часом, в кареті «швидкої» у супроводі працівників міліції було доставлено тридцятип'ятирічного мешканця міста Київ Олександра Олексійовича Забугу, успішного українського літератора та телевізійного ведучого, більш відомого загалу під псевдонімом Лесь Білий.
«Тяжка внутрішньопорожнинна травма із сильним зовнішнім (та, вірогідно, внутрішнім) крововиливом, що сталася внаслідок насильницького проникнення у пряму кишку гострого предмета (за словами пацієнта, шийки від розбитої пивної пляшки), що, вірогідно, спричинило внутрішні розриви тканин кишечника та афективний больовий шок. Спостерігається періодична непритомність внаслідок великої втрати крові та больового шоку. Пацієнту надано невідкладну медичну допомогу у вигляді введення кровозамінних препаратів, також введені знеболювальні анестетики та протизапальні антибіотики у необхідній кількості, розчини для стимуляції серцевої діяльності та препарати для покращення згортання крові (перелік додається). Рекомендоване термінове хірургічне втручання у профільному медичному закладі», — приблизно таке було написане у тому папірці, що його тримала у руках чергова медсестра, спостерігаючи у коридорі, як головлікар радиться із хірургом, що ж його робити далі?
— Тільки у Київ, у Військовий госпіталь до Зомбаківського, бо, я боюся, більше ніхто і не візьметься І.. Це ж порожнинна операція з розтинанням товстого кишечника... або, чорт його знає, може якось через анус під загальної наркозом... коротше, тільки в Київ, бо тут ми його втратило!
— Ну-ну, оцього нам не треба, хай живе, хай ще послужить народу України, — озивався головний лікар, який, певне, Лесикових книжок не читав.
І від тих слів Лесику робилося легше на душі. Ба більше, лежачи на високому пересувному ліжку, весь обплутаний кишками крапельниць, накачаний анестетиками, антибіотиками, кровозамінниками, накритий теплою ковдрою, він був майже щасливий. Гострий біль минув, анестетики та кровозамінники зробили свою справу, і він, справді, ледь-ледь, але посміхався. Лікарі — вони такі! Вони врятують! Все буде добре! Він вірив у це всім серцем, всією душею!
Але долі судилося вчинити інакше.
Десь здалеку почулося завивання сирен, і за якусь хвилину на подвір'я Васильківської лікарні влетів беркутівський джип, а за ним звичайний ментовський УАЗік.
«Швидше давайте ложі, бо у нас поранений!» — з такими словами один з беркутівців забіг до лікарні, тоді як інші були біля УАЗика.
Коли ж ложі було подано, то із заднього сидіння автівки у непритомному стані вони вивантажили і поклали на них... кого б ви думали? Вже добре знайомого вам Саньку Гордієнка!
— Що там у нього? — запитали майже разом головлікар та черговий хірург, коли непритомного Саньку завезли у прийомне відділення.
— Вогнепальні поранення від АКМ у шию, здається, ногу і спину, але крові небагато...
— Наскрізні? — головлікар нахилився, намагаючись побачити характер поранень... — фу, як від нього рибою тхне! Де ви його знайшли, у болоті?
— У шию і праву ногу наскрізна, а під лопатку... хрін його знає...
— Теж наскрізна... оно вихідний отвір... — вказав головлікар (затятий мисливець) на маленьку цятку із зовнішнього боку чорної заляпаної риб'ячим слизом адідасівської олімпійки, Марино Олексіївно, — звернувся до медсестри, — зателефонуйте у Київ у військовий шпиталь і скажіть усі вихідні данні на двох пацієнтів, хай готують операційні. Василині накажіть дати оцьому (лікар вказав на Сашка Гордієнка) все те саме, що й попередньому пацієнту, тільки вже в машині. Нехай готує розчини... Іване Петровичу, — звернувся до хірурга, — ми з вами їдемо, давайте збирайтеся... Вантажимо обох у машину і в Київ у військовий шпиталь, і що швидше, то краще...
— Так машина ж одна! — спробував зауважити хірург, який завжди жалівся на нестачу матеріальної бази лікарні.
— Нічого, якось помістимось!
Коли ж хвилин за сім карета швидкої допомоги у супроводі «Беркуту» чкурнула на Київ, у дворі лишилися стояти двоє звичайних ментів, які приїхали на УАЗіку.
Закуривши, до них повільно підійшов лікарняний сторож і, прокашлявшись, обережно так запитав: «Хлопці, а що сталося?»
— Та хєрня якась! — знизав плечима один з ментів, — оце ж, прости господи, близько третьої ночі оголосили «Перехват» і дали наводку на сірий чи зелений УАЗ 01... скільки там? — запитав у товариша.
— 666 Че-Ел... — відповів той, затягуючись цигарчаним димом.
— Отож... а десь години близько півп'ятої, коли тільки почало розвиднюватись, з-за повороту на Липовий Скиток, той що у Данилівці, вирулює те авто, яке «Беркутівці» зупиняють. А там двоє «хе-хе» рибалок, напівп'яних, а в машині повно риби, мисливська рушниця, набої, снасті браконьєрські... Опа! Ідіть сюди... Поклали мордами на землю, наручники вдягли, поки те та се, мовляв, ви, хлопці, «попали», бо на вас є наводка, що ви людині у сраку пляшку від пива засунули та й розбили її там, а ще тисячу баксів у нього увели і кинули здихати в полі... А де третій питають? А тут і третій з машини вискакує... у рибі, бач, заховався, і як шмальне у «беркутівців» з обрізу, добре, що просто шротом дрібним, а не картеччю чи кулею, та й то мимо, так, що ніхто не постраждав, та й утікати... Ну то з АКМу дали чергу і по ньому, хотіли по ногах, а воно ж угору задирає, як стріляєш, тому! вийшло, як вийшло. Завалили, карочє... Бачать, а то Санька Гордієнко, якому справу про отого мєнта з Калинівки шили, якого хтось цієї зими по голові кийком угрів. Карочє, добігався... Тепер йому як мінімум років сім-вісім світить...
— Ага, якщо виживе...
— Та виживе, виживе... — роздягнувши «стріляного», обдивившись рани і вштрикнувши йому в руку катетер, хірург Іван Петрович був певен, що той виживе, звичайний больовий шок і легка контузія. Крововтрата невелика, кулі пройшли навиліт, шийна артерія не зачеплена, ото хіба що легеня «прошита» у нижній долі, так то не смертельно, ще б трохи нижче і зачепило б печінку, ото б була проблема, а так, тиск трохи впав, чорт його знає, може і є внутрішня кровотеча, але невелика, так що я думаю виживе... Хоча...
Карета швидкої у супроводі машини Васильківського «Беркуту» із увімкненими сигнальними ліхтариками, але без сирени неслася в бік Києва. За вісім хвилин проскочивши відстань від Глевахи до міської смуги, машини увірвалися в столицю і помчали порожніми на цей час вулицями найпрекраснішого в усьому світі міста, що, занурене у міцний передранішній сон, у буйній своїй червневій красі розкинулось по обидва береги вкритого туманом Дніпра.