Після злучення тварина сумна
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-1515-87-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Після злучення тварина сумна». Краткое содержание книги:
Радикальна українська проза! Чорний гумор!
Читати обережно!! Можливий культурологічний шок!!!
Не бажане читання цієї книги людям з обмеженими розумовими здібностями, адептам різних людоненависницьких та тоталітарних ідеологій, особам із ознаками політичної шизофренії, соціокультурних та психопатичних станів, спричинених браком освіти, культури та виховання, людям із ознаками “совкового дебілізму”, особам, яким не виповнився 21 рік, вагітним жінкам та тим, хто керує транспортним засобом.
Всі збіги імен, подій та місць, описаних у цій книзі, з реальними людьми та об'єктами є випадковими і не ставлять на меті ніякого іншого завдання, окрім створення повноцінної художньої картини світу, часу і характерів описаних у творах.
Після прочитання цього попередження ЖОДНІ ПРЕТЕНЗІЇ НЕ ПРИЙМАЮТЬСЯ!!!
ЗАБОРОННЕ ЧИТАННЯ ЛЮДЯМ БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ!!!
Наставав час віддавати борги!
Коли Лесь розплющив очі, то від початку не зрозумів, де знаходиться і що з ним сталося. Здалося, що наснився йому якийсь жахливий сон, в якому по черзі являлися то очі старої Гордієнчихи, що палали вогнем, то молоде личко її чарівної онучки, а то товста сулія самогону, який вливався у нього розпеченим свинцем, то обличчя Дмитра Табачника із дружиною, а то якісь водорості, жаби, телевізор... Муть якась!
І тільки, коли він зробив спробу звестися на ноги, усе його тіло знову насадив на палю отой нестерпний біль, який блискавкою розірвав мозок. Закричав він дико, несамовито, проте цього разу не знепритомнів, а так і лишився лежати на підлозі, важко і коротко дихаючи.
Напівбожевільний, розмитий погляд ковзнув старим килимом, і вперся у пляшку з відбитою шийкою від безалкогольного пива «Балтика», яка лежала неподалік... І тут він згадав усе! І тієї ж миті липкий несамовитий смертельний страх задзюрив крижаним потом крізь усі його пори, змочивши чоло і тіло. Знову запаморочилося в голові й страшенно захотілося кудись бігти, кричати, благати про допомогу, але натомість він лежав, не ворушачись, і тільки раз у раз рвучко дихав, намагаючись дати раду тому, куди загнали його обставини цієї трагічної ночі.
Важкий «морячкин» самогон, здавалося, узявся у його крові якоюсь глевкою субстанцією, що прибивала тіло до підлоги, а голову перетворила на залізний жбан. Але найгіршим було те, що він відчував, як у його тілі оселилася якась чужа істота, що не давала можливості ані поворухнутися, ані дихати, бо, щойно він спробував набрати повні груди повітря, у животі враз з'явилося відчуття бритви, приставленої до самих кишок.
Він потягнувся рукою до сідниць, сподіваючись на те, що, можливо, шийка пляшки повністю не прослизнула усередину. Але дарма. Вона була там! І це був жах, страх і усвідомлення чогось невідворотного і трагічного, що сталося у його, Лесиковому, житті.
Проте він дихав, він бачив світло, він міг думати, і це давало якусь надію на порятунок.
«Швидку! Треба терміново викликати швидку допомогу! — і він гарячково, почав згадувати, де то міг бути його мобільний телефон, яким він останнім часом навіть не користувався, щоб не відволікатися на різні дрібні справи, у які його постійно намагався вплутати лихий багатомільйонний мегаполіс, що розкинувся зовсім неподалік. — В Київ! В Київ! Терміново в Київ — там життя і порятунок!» — забилася, запульсувала у свідомості абсолютно ясна думка. Але ж де телефон?
Він трохи підняв голову і повернув її правріруч, там, де біля ліжка стояла низенька тумбочка. О диво! Його срібляста «Нокія» була саме там!
Відстань у два з половиною метри він долав декілька хвилин. Спершу спробував підтягнути ноги до живота і підвестися, але отой вже знайомий блискавичний біль знову кинув його на підлогу. Він стиснув зуби і деякий час глибоко і протяжно дихав носом. Адреналін, що почав впорскуватися в кров шаленими дозами, долав алкогольне отупіння. Отак полежавши трохи, він спробував перевернутися на бік, і це йому вдалося майже безболісно... «Головне не підтягувати ноги до живота!» — це був гарний досвід. Але як рухатися далі?
Рішення прийшло само собою. Майже інстинктивно він перевернувся на спину і, випроставши ноги уперед, головою ліг в напрямку тумбочки. Поволі відштовхуючись від підлоги руками і намагаючись не напружувати м'язи живота, він повз доти, доки йому не вдалося ухопити «Нокію» в руки.
Телефон був вимкнений. «Аби тільки у ньому лишився заряд!» — благав вищі сили Лесик, натискаючи на кнопку «вкл.».
Слава Богу, екран блимнув заставкою, на якій було зображено лідера Партії регіонів Віктора Януковича (такий жарт для друзів-політиків), загорівся і запросив код для розблокування СІМ-карти. Лесик набрав 1969 — рік свого народження і тут, о дідько! Телефон знову вимкнувся, бо батарея таки була геть розряджена...
«Спокійно друже, все гаразд», — заспокоював він сам себе, важко і уривчасто дихаючи, бо, на щастя, шнурок підзарядки валявся поруч на підлозі між ліжком і тумбочкою.
Приєднавши його до телефона, Лесик деякий час почекав, а потім повторив спробу реанімувати телефон. Цього разу у нього все вийшло...
Набравши нуль три — номер «швидкої», він приклав слухавку до вуха, готуючись почути в ній рятівні гудки, але натомість інфернальний жіночий голос металевим тоном прорік: «Недостатньо грошей на рахунку, щоб здійснити виклик!»
«Який чорт недостатньо грошей!!! — волало, билося у безпорадному гніві усе Лесикове єство тоді, як він широко відкритими від жаху очима втупився в одну точку на стелі. — Йобаний російський МТС! Номери «пожежної», «швидкої», «міліції» завжди безкоштовні!!!»
Так то воно, друже, так! Але то в Києві... А ти зараз у Васильківському районі у селі Плисецьке на «Кінському хуторі», майже на краю світу, лежиш на підлозі і вимагаєш усіх цивілізаційних благ? Тут інші закони, тут інше життя, тут інша країна — та, яку ти ненавидиш, і вона відповідає тобі взаємністю.
«Чорт!» — ледь не заплакав Лесик і зробив ще дві невдалі спроби зателефонувати мамі й у міліцію, а потім, вронивши руку з телефоном на підлогу, ледь не заплакав знову, але стиснувши зуби і волю в кулак, загарчав, як дикий собака, рвонувся і, скаженіючи від болю з виттям і матюками, перевернувся на живіт, а потім, відштовхнувшись від підлоги, встав на коліна...
Тьотя Катя та її чоловік Василь Денисович, розбурхані останніми подіями, у ту ніч теж не могли спокійно заснути. Зі своєї літньої кухні, де вони пили чай із цукерками, прекрасно було чути, як молодий Забута декілька разів виходив на двір і когось голосно посилав куди подалі, вмикав телевізор, співав Розенбаума під гітару, а потім затихнув. Було якраз чверть на другу ночі.
— Оце він дарма робив! — відсьорбуючи чай, задумливо проказала тьотя Катя, дивлячись кудись убік.
— Ти про що? — так само задумливо запитав у неї Василь Денисович, розгортаючи цукерку «Ракова шийка» від «Рошен».
— Оце у ніч проти Трійці напиватися п'яним, посилати всіх, пісні горлати... Того й дивись — чорти забрати можуть...
— Тю дурна! — хмикнув Василь Денисович, — що ті чорти! Я ото думаю, що то вопще його остання гулянка, бо брати малої Гордієнчихи, як дізнаються від баби, що «городський» їхню сестру неповнолітню зваблював, так ото мало що хату можуть підпалити, а то ж, не дай Боже, і ще чогось більш гіршого утнуть. А вони ж такі... Люті! Особливо малий, отой, що нежонатий, Сашка. Кажуть, що то він торік Мухин дім підпалив, а цієї зими того мента з Каліновки, що до Вальки Прокопенко залицявся, завалив. Калікою ж лишився, чула?
— Та чула! Голову йому гарно проломили... Він же ж Гальки Чумаківни чи то двоюрідний племінник, чи онук? Так вона розповідала, що ледь з того світу витягли, машину продали, корову, щоб гроші на операцію та лікування зібрати... І нащо воно їм треба — каліку тепер вдома мати? Воно ж ледь ходить, дурню якусь несе і соплі носом пускає. Ото ділов наробили через ту Вальку Прокопенчиху... А вона, ця блядь, чуєш, кажуть, до Києва попхалася і там десь у стриптиз-клубі працює! Так отой малий Сашка, який у неї закоханий був, кажуть, обіцяв і до самого Києва поїхати та й усіх хахалів її перестріляти! А що він такий, він зможе! Гаряча кров...
— Так, вони усі такі... Гордієнки...
Та раптом поважну та неквапливу бесіду обох плисецьких старожилів перервав не такий вже і далекий дикий крик, що почувся наче знадвору.
— Що за чорт! — так і заклякла із чашкою у руці тьотя Катя, широко розкривши вже сонні очі.
А вже за хвилину, певне, той самий «чорт» бився до них у ворота.