Після злучення тварина сумна
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-1515-87-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Після злучення тварина сумна». Краткое содержание книги:
Радикальна українська проза! Чорний гумор!
Читати обережно!! Можливий культурологічний шок!!!
Не бажане читання цієї книги людям з обмеженими розумовими здібностями, адептам різних людоненависницьких та тоталітарних ідеологій, особам із ознаками політичної шизофренії, соціокультурних та психопатичних станів, спричинених браком освіти, культури та виховання, людям із ознаками “совкового дебілізму”, особам, яким не виповнився 21 рік, вагітним жінкам та тим, хто керує транспортним засобом.
Всі збіги імен, подій та місць, описаних у цій книзі, з реальними людьми та об'єктами є випадковими і не ставлять на меті ніякого іншого завдання, окрім створення повноцінної художньої картини світу, часу і характерів описаних у творах.
Після прочитання цього попередження ЖОДНІ ПРЕТЕНЗІЇ НЕ ПРИЙМАЮТЬСЯ!!!
ЗАБОРОННЕ ЧИТАННЯ ЛЮДЯМ БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ!!!
Хлопці й питають: «То що робити, Саня? Ми ж думали, що то ти йому пляшку у сраку запхав, бо характер твій крутий знаємо, а як він до міста добереться і розкаже ментам, то тебе пов'яжуть. А на хріна воно тобі треба? То краще його у ліс вивезти та й закопати. А коли то не ти зробив, то що тепер з ним робити?»
Короче, пішли до Сані в хату, бухнули самогонки, запили «Живчиком» і порішили чувака просто в поле вивезти та й кинути. Хай сам собі вибирається. А Санька, прихопивши свій обріз, погодився з друзями на «рибалку» у Забірря поїхати, бо не втрачати ж рибу і снасті? Про ту штуку баксів, що у лисого в машині взяли, Саньку не казали. Менше знає — краще спить!
Як задумали, так і зробили. Лисого мудака викинули прямо в полі з ключами від машини, метрів за п'ятсот від дороги, майже у тому місці де й знайшли. Все канючив: «В Київ! В Київ до лікарні!» «Ага, зараз! Розігналися! Ти людину ледь не під статтю підвів, а ми його — рятуй! Хуюшки!»
Як витягали з машини, то рота йому ганчіркою старою заткнули, щоб не волав на усе село. Так він, здається, і не волав вже, бо знепритомнів. А як вже сідали до УАЗу, то отією осокою, що її Колькина мама до Трійці нарізала та й в машині забула, кровіщу з салону повимітали, а віник отой закривавлений Санька тому підору, що на нього наговорював, у сраку вставив! Ну чистий «пєтух» получився! А що не так? Бо «петух» він і в Афрікє «пєтух»!
Отака історія! Така, бля, вічна молодість! Хочте вірте, хочте ні!
Але, якщо вже зайшла мова про півнів, то тут треба сказати, що найкращий півень у селі був у Ірки Дорошенчихи, у якої позаторік теля з двома головами народилось. Пам'ятаєте? Якраз на «гробки» то було, після Великодня, коли у Пашки автослюсаря собаки малу покусали, так він їх усіх узяв та й постріляв. І такий же ж був красень той півень, що Жорою звався, — перший парубок на селі. Сам рудий, з білою грудкою, хвіст чорний із сизими переливами, гребінь, червоний, масний, півока закриває, а як підніметься, то що зірка рубінова на кремлівській башті засяє! А забіяка такий, що тільки із хворостиною повз нього проходити і можна. Як бува, кинеться на людину зненацька, так ледь очі не виклює, так підлітати вмів! Зарізати б його, падлюку, за оту задиркуватість, бо скільки дітей вже налякав, але шкода. Курок топче, що той Казанова, і несуться ж після нього гарно. А співає як! Влітку перший раз рівно о третій, коли ще темінь на дворі така, хоч око вийми. Справедливо люди мудрі кажуть, що ніч найтемніша перед світанком. Другий раз — рівно через годину. Ну і третій раз, як сонечко от-от з-за обрію вже встане. А за ним і інші півні голосити починають, тільки Жора все одно найкращий!
Як співали перші півні, Лесь не чув. Відкрив очі він лише тоді, коли відчув на своїх сідницях якийсь холодний і вологий дотик, а потім щось шерхате і тепле лизнуло його в сраку. Лизнуло раз, потім другий, а потім і зовсім запустило йому язика у проміжність. «Чупакабра!» — майнуло в голові, і він застогнав.
«Пестощі» вмить припинилися, і щось біле (так він бачив боковим зором) відстрибнуло вбік.
То був його тезка. Місцевий приблудний пес на прізвисько Білий, який прямував із «собачого весілля», бо у німецької вівчарки Найди, що жила за високим парканом на восьмому мікрорайоні, почалася «течка», і він майже цілу добу провів у зграї місцевих приблуд, що збіглися на отой незрівнянний запах. Втомившись від нескінченних сварок і безглуздих залицянь, Білий вирішив зганяти додому трохи підживитися у тих «городських», які його зазвичай підгодовували. Дорогою, перед самим ранком, він знайшов у полі людину, від якої струмував знайомий запах. Це, здається, був отой дядько, що жив біля озера й інколи пригощав його залишками борщу, шкірочками від сиру, а інколи і печивом.
«Цікаво, — подумалося собаці, — а що він тут робить?»
Відповідь на це питання цікаво було б знайти і тілу, що мугикаючи і стогнучи, потяглося рукою до рота і витягло з нього довгу брудну ганчірку, заляпану машинним маслом, і важко застогнало. Потім тіло трохи підняло голову і, озирнувшись назад, побачило увіткнутий в сраку осоковий віник. Від того видовища тіло дрібно затряслося, і Білий почув те, що називалося людським плачем. Тіло плакало. Плакало довго, гризучи землю під собою.
«Невже це можна їсти?» — подумав собака і теж понюхав землю.
Земля пахла м'ятою і любистком, а ще корінням пшениці, комахами, трохи мишами і звичайним пилом.
«Ні, її їсти однозначно не можна» — подумав Білий про землю, але ж тіло її їло, і це був факт!
Від розпачу і відчаю наш герой, учепившись в неї руками, гриз звичайну українську землю! Земля забивалася в рота, тріщала на зубах, засліплювала очі. А він стогнав і гриз її, трясучись від страху смерті, відчаю і спізнілого покаяння, бо не хотів вмирати!
«01666 ЧЛ» — цей номерний знак, який він побачив прямо у себе над головою в яскравому світлі фар, це майже єдине, що він запам'ятав з усього того жаху, який почав з ним коїтись, коли три найлютіших «плисецьких» чорти, коли ще й півні не співали, накинулися на нього і катували так люто, що пекло, здається, настало для Лесика на землі! А як загорлав у Плисецькому вогняний птах Жора, віщуючи новий день, то, певне злякавшись, втекли, кинувши його помирати серед безмежних українських полів на простій битій дорозі.
Останнім зусиллям волі витягти з сідниць встромлений туди «чортів букет», Лесь перевернувся на спину і лежав просто неба, дивлячись в його неосяжну, всипану зорями глибочінь, і благав єдиного, хто міг його почути і допомогти, благав самого Господа про спасіння.
«Господи, — линула до небес, мішаючись із слізьми, землею і свіжою кров'ю, його покаянна молитва, — Прости усі страшні гріхи мої. Збережи мені життя моє, і я буду вічним твоїм боржником, Господи! Благаю, не залиш без надії, ницого раба твого. Пробач мені зраду мою, Господи, що спокусився на земну славу і поставив гординю серця свого вище за твої небесні заповіді. Зрікаюся і проклинаю князя світу цього сатану і, плачучи, припадаю до стоп твоїх, Господи! Почуй мольбу немічного раба твого! В ім'я Отця, Сина і Святого Духа! Амінь!»
І зглянувся Господь на грішника! І сталося диво! І розсіялася тьма смертна, а в ній виблиснули фари патрульної машини ДАІ. В машині у образах старшого лейтенанта Жмаченка та прапорщика Квача сиділи два янголи.
Побачивши прямо посеред полів припарковану біля узбіччя червону БМВ, «янголи» зупинилися.
— Ні хуя собі, а хто її отак вночі кинув посеред поля? — збивши на потилицю фуражку, чисто гіпотетично запитав «янгол» голосом Жмаченка.
— Та хуй його знає, таваріщ старший лейтенант, зараз по базі перевіримо — відповів більш досвідчений «янгол», отой, що був Квач, обходячи машину кругом і світячи ліхтариком у вікна. — Ох ні хуя ж собі, та тут же ж крові повно!
— Де? — аж підскочив на місті «старшой».
— Та оно і в салоні на задньому сидінні, а оце ні хуя собі! Уся ганчірка в крові! — надибав Квач променем скривавлений рушник, що лежав трохи осторонь дороги.
— Пиздець, Вітька, викликай «Беркут» та «швидку»! Ну ми, блядь, вляпалися! Ні хуя собі, у нас в районі таке... — з тими словами один з «янголів» чкурнув до патрульної машини і, зв'язавшись по рації з головним постом, «запросив підмогу».
Поки чекали на «Беркут», сталася ще Одна цікава подія.
Хвилин за п'ять, коли «янголи», прикидаючись ментами, типу курили, та, щоб не палити дарма бензин, заглушили мотор у патрульній білій «Ладі», то з боку поля почули крізь відкриті вікна далекий чи то крик, чи то свист, словом, якийсь неприродній звук.
— Тихо! — підняв угору палець той, що удавав Жмаченка.
За якусь мить звук повторився знову. Це, здається, був звичайний людський крик, тільки дуже далекий і зовсім неголосний.