Життєписи дванадцяти цезарів

37. Насамперед турбувався про забезпечення спокою від бродяг, розбійників та бунтівників. Задля цього частіше, аніж звичайно розставив по Італії військові пости. У Римі влаштував табори для когорт преторіанців, які до того не мали постійного місця й розташовувалися будь-де. 2. Усіляким заворушенням намагався запобігти завчасу, а ті, які виникали, придушував одразу. Коли сварка в театрі завершилася вбивством, то він покарав засланням і причетних, і акторів, через яких виникла суперечка, і жодні благання народу не змогли намовити його повернути їх. 3. Коли простолюд із Полленції[249] під час похорону одного центуріона не хотів випустити процесію з форуму, вимагаючи у спадкоємців грошей на гладіаторські ігри, Тиберій вивів з Рима одну когорту, а з Коттійського царства — другу, не викриваючи справжнього призначення. Вони, оголивши раптово зброю та сурмлячи у сурми, через різні брами ввійшли в місто й полонили більшість простолюду та декуріонів[250] на довічне ув’язнення. Скасував звичай прихистку[251], де він ще тільки існував. За те, що жителі Цизика вчинили винятково незаконні дії щодо римських громадян, Тиберій позбавив їх свободи, яку вони заслужили ще у війні з Мітридатом. 4. Після прийняття повноважень ніколи більше не виступав проти ворогів сам — завжди посилав легатів: і навіть це — тільки з примусу та необхідності. Непевних та ворожих царів тримав у покорі радше завдяки погрозам та переконанням, аніж завдяки силі; деяких, заманивши до себе лестощами й обіцянками, більше не відпустив, як германця Маробода, фракійця Раскупора та каппадокійця Архелая, надавши його царству статус провінції.