КГБ СРСР. Спогади опера
- Автор: Ушенко Володимир
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «КГБ СРСР. Спогади опера». Краткое содержание книги:
Звичайно, більшість із нас, маю на увазі, мислячих людей, читали книги Віктора Суворова (Володимира Різуна), зокрема його «Акваріум». Але це книги віддалені від нашої буденної реальності, він висвітлює особливі стосунки в ГРУ. Це десь ніби далеко…
Володимир Ушенко, колишній офіцер КГБ, який порвав з цією організацією в 1991 році, за два тижні до так званого «путчу», викладає в своїх творах так ніби будні районного кагебешника і роботи цієї, дійсно, сатанинської організації. Пише він цікаво, захопливо, навіть із іронією і сарказмом. Хоча із фактів наведених ним випливають страшні картини нашої недавньої дійсності, беруть дрижаки…
Автор згадує в своїх оповіданнях таке: від шантажу і пресингу кагебешниками окремих ворогів «ворогів народу» в недалеких 60–х, 70–х і навіть 80–х роках багато з них стали неврастеніками, алкоголіками чи покінчили життя самогубством.
Володимир Ушенко без перебільшення можна сказати «оре цілину» в українській літературі, ніким не зачеплену. Автор «оре» майстерню, талановитою рукою цікаво викладає матеріал. Безумовно, цю книгу треба читати.
Присвячується оперуповноваженому московського управління КГБ капітану Віктору Орєхову, який свідомо постав проти радянської системи, захищав дисидентів, попереджував їх про підготовані гебешниками гострі заходи: обшуки, аудіо–і відеозаписи, телефонні прослушки, арешти. Був заарештований і засуджений на 8 років позбавлення волі, які відбув від дзвінка від дзвінка. Вини своєї не визнав, не каявся, а в листах керівництву СССР з місць ув'язнення доводив про неприпустимість використання спецслужб проти політичного інакомислення, однак марно.
В 1990–их зайнявся політичною діяльністю, співробітничав з комітетом «Гласность», був активістом «Демократического союза», політичним радником Валерії Новодворської.
В 1995–му році проти нього була сфабрикована кримінальна справа і його знову було засуджено на 3 роки.
Зараз живе в США, працює розносчиком піцци.
У сороковому році в Яготині померла його дружина, моя бабуся Марія, і дід залишився один з трьома дітьми.
«Треба закінчити три університети, щоб стати культурною людиною, – казав середньовічний мудрець, – перший — дід, другий — батько, третій — син».
Свій перший університет православний пастор Іван Колесник закінчив наприкінці минулого, ХІХ сторіччя; другий університет, його син (а мій дід) закінчив під час першої світової війни. Третього університету не закінчив ніхто. Моя мама закінчила тільки шість класів, початкову освіту мали і мої дядьки. Ніхто з третього покоління Колесників не мав навіть середньої освіти. Розірвалась ниточка поколінь, і мій університет знову буде першим.
Найперше, що я пам’ятаю в житті – це дідусева маленька хатинка напроти яготинського залізничного вокзалу. Чути гудки паровозів, брязкання буферів, свистки та крики шляхових майстрів. Батьки мої працювали, сестра ходила до школи. Довгі дні я залишався наодинці з дідом.
Я не знаю, чи були в моєму ранньому дитинстві книжки чині – не пам’ятаю… Але пам’ятаю одну книгу – велику, таємничу, магічну і чарівну – дідівську Біблію. Він мені розказував біблейські сказання та притчі у формі казок.
Чи можливо, він не міг так розказати і так прочитати, чи то я своїм дитячим розумом не міг цього охопити, але я страшенно боявся цієї книги. Боявся Біблії.
Вона була у чорній потертій обкладинці, і від неї чомусь повівало холодом. Зараз мені здається, що Біблія у мене асоціювалась із поняттям смерті, першим абстрактним і філософським поняттям, яке усвідомлювала дитина. Це поняття, яке я опанував тоді, мене дуже лякало. Я боявся цієї книжки.
Дід нічого не міг поробити з цим явищем.
І ось одного разу він приніс і поклав переді мною на стіл цю саму книжку, чорну біблію. Розгорнув її, і я побачив дивовижні квіти, чудернацьких тварин, птахів, міфічних звірів.
Особливо мене вразив колір тих квітів, щось середнє між червоним і жовтогарячим. Цей колір перемагав холод, смерть, він веселив, він робив цю книгу привабливою. Цю книжку хотілося розглядати, читати, та, на жаль, читати тоді я не вмів. На чистих сторінках книги, а також на полях якась невідома мені, чарівна рука зробила дивовижні малюнки. Малюнки для мене.
Звідтоді я перестав боятись цієї книги, я полюбив її, як полюбив потім інші книги.
Минуло декілька років. Ми з татом, мамою, сестричкою переїхали в наш новий будинок. А скоро я пішов до школи, в перший клас. Нарешті саме для мене, а не для моєї сестри були куплені кольорові олівці. Я захоплено малював.
Не знаю, що малював, але пам’ятаю все намагався відтворити той колір, який прийшов до мене з першим життєвим враженням. Я довго бився над цією задачею, обмалював всі зошити, майже всі книжки, поки нарешті, цим не зацікавилась мама.
Вона спитала якось: «Що ти малюєш?» Я відповів, що мені хочеться відтворити колір тих квітів, якими були розписані сторінки дідової Біблії. Мама усміхнулась і через деякий час принесла мені від дідуся цю книжку.
Я розкрив її і … не повірив своїм очам: малюнки у Біблії було виконано звичайним хімічним олівцем на білих, хоч і пожовклих, сторінках. Малюнки були не кольорові.
Мама розповіла, що якось дідусь зустрів на вокзалі знайому тітку з Богданівки, якій колись давно чимось допоміг. Вона була одна з не багатьох, хто не частував діда чаркою за його адвокатство. Розказавши їй історію про онука, дід попросив її розмалювати Біблію так, як вона вміє. І ця жінка в залі чекання яготинського вокзалу малювала для мене квіти.
Коли я пішов у другий клас (це було у 1962 році), дідусь помер. З ним відійшла у вічність його історія, біди і радощі, проблеми. Загубилась і його біблія. Моя Біблія. Цю книгу я не зміг зберегти, бо не міг тоді усвідомлювати її ціни і значимості. У мене з’явились нові книжки, нове життя, новий світ.
І лише коли став дорослим, я зрозумів про яку жінку з Богданівки йшла мова. Це була українська народна художниця Катерина Білокур, що все життя прожила в селі, тяжко працювала, часто приховувала від оточуючих свою творчість. Серед рідних та односельчан вона не знаходила співчуття, бо її вважали не від мира цього – «буйною». Тільки випадково вона стала знаменитою. Про те, що її роботами захоплювались сильні світу цього, що їх вивчали в найкращих і найпрестижніших художніх школах світу, а сам великий Пабло Пікассо вважав їх вершиною довершеності, вона знала, проте це її не вражало і не полегшувало їй життя.
Вона жила в своєму кольоровому світі в той чорно–білий час. І тільки коли хто випадково попадав в її коло, той бачив її барви.
Мені в житті поталанило бачити її кольори.