Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
Оскільки в придворних колах історію з Косинським вважали приватною справою Острозьких, в каральну експедицію, зібрану на початку 1593 р., рушили переважно надвірні загони Януша Острозького і тодішнього черкаського старости Олександра Вишневецького. У бою під П'яткою 2 лютого 1593 р. козаки зазнали нищівної поразки (за тогочасними даними, швидше за все перебільшеними, на полі бою полягло від однієї до трьох тисяч козаків; переможці захопили 26 гармат і всі корогви). Відтак повстанці капітулювали. Окрім присяжного листа, який іменем усього війська підписали Косинський та його писар Іван Кречкович, переможений козацький гетьман мусив особисто тричі, схиливши коліно, ударити чолом перед старим князем Костянтином та його синами, що входило до рицарського ритуалу покори васала перед сюзереном.
Як бачимо, перший дебют козацтва в ролі збройної опозиції точився як суто внутрішній конфлікт вищого феодала з непокірним васалом, без втручання сторонніх (державних) сил. Аналогічний характер мало і коротке продовження цієї історії навесні 1593 р. На цей раз об'єктом козацьких претензій став черкаський староста князь Олександр Вишневецький, якому Косинський не міг пробачити участі в битві під П'яткою. Підступивши у травні під Черкаси, 2-тисячний козацький загін готувався до штурму, але після того, як в одній із сутичок загинув Косинський, козаки відійшли. Влітку напад повторився і на цей раз успішно, бо Вишневецький був змушений піти на поступки. Згідно з укладеною між ним і запорожцями угодою, козаки дістали право вільно виходити на Низ і повертатися, учасникам війни 1591–1593 рр. гарантувалася амністія, a князь мав повернути захоплене майно і коней.
Це фактично перекреслювало грізні пункти сеймової ухвали 1590 р., однак нагальна зовнішньополітична потреба змусила королівську владу пропустити повз увагу чергові українські аномалії. У зв'язку з початком австро-турецької війни 1593–1606 рр. (так званої П'ятнадцятилітньої) за ініціативою папи Климента VIII та австрійського імператора Рудольфа II Ґабсбурґа обмірковувалися плани антитурецької коаліції. Певна ставка робилася і на козацькі сили, які з кінця XVI ст. привертали все більшу увагу Європи. Ідея антитурецької ліги, відхилена обережними урядовими колами Речі Посполитої, знайшла прихильника серед українських магнатів в особі Януша Острозького. Тож у вересні 1593 р., коли вже розпочалася П'ятнадцятилітня війна, князь Януш через свого білоцерківського підстаросту заохочував козаків на імператорську службу. Ще раніше, навесні 1593 р., з Праги на Запоріжжя таємно приїздив посол імператора Рудольфа II Еріх Лассота, якого через пороги перевезли на Січ, що знаходилася тоді на о-ві Базавлуку (тут він мешкав майже місяць, описавши згодом січовий побут у своєму безцінному для історії української козаччини "Щоденнику").
Восени наступного 1594 р. в Україну прибув спеціальний посол папи хорват Алессандро Комулович. Після невдалих переговорів з Костянтином Острозьким, якого папський уповноважений намовляв взяти участь у війні всупереч нейтральній позиції польського короля, Комулович зустрівся з одним із козацьких ватажків (припускають – Северином Наливайком), вручивши йому 100 золотих флоренів і папський лист. Відомостей про особу Наливайка збереглося небагато. У листі, надісланому до короля на початку 1596 р., він говорить про себе як про вояка-професіонала, котрий з молодих літ за багатьох козацьких гетьманів у багатьох місцях і неприятельських землях промишляв козацьким хлібом. Під час виступу Косинського Наливайко служив сотником надвірної корогви князя Костянтина Острозького, тож брав участь у розгромі запорожців під П'яткою. Це спричинило до тривалої незлагоди між ним і низовиками, хоча, як оповідає у своєму "Щоденнику" Лассота, очевидець події, Наливайко напередодні першого походу в Молдову прислав на Січ свою шаблю на знак покори перед товариством. Не зовсім ясне і походження козацького героя. Традиційно його вважають сином гусятинського ремісника, вихідцем з простолюду. Однак більш імовірно, що це є даниною тогочасній польській традиції, яка збірно називала козаків хлопством і збунтованою черню, хоча насправді абсолютна більшість старшини походила зі шляхти чи напівшляхти-бояр (наприклад, у подіях, про які піде мова, усі козацькі ватажки були шляхтичами, як Микошинський, Лобода, Шаула, Кремпський, Підвисоцький та ін.). Схоже, рід Наливайків-Бирковських належав до бояр-клієнтів дому Острозьких. Характерно, що один із Северинових братів – Дем'ян – був навіть настоятелем соборної замкової церкви в Острозі, активним діячем Острозького вченого гуртка і, можливо, сповідником старого князя Костянтина.
Вперше військо Наливайка згадується у червні 1594 р. поруч з загонами низовиків, які діяли під проводом тодішніх старших Григорія Лободи, Богдана Микошинського та Матвія Шаули. Можливо, Наливайко на власну руку спробував зробити те, чого безуспішно добивалися від запорожців посли антитурецької коаліції – затримати перехід в Угорщину кінноти кримського хана, котрий вирушив на допомогу туркам до театру битв. Однак досягти успіху не вдалося: татари з боями пройшли не через Молдову, як очікувалося, а через Покуття й Галичину, грабуючи й випалюючи все живе на своєму шляху (тож для Русі молдавський похід наливайківців виявився ведмежою послугою). Тим часом Наливайко, поєднавшись з Лободою, під імператорськими корогвами продовжив у Молдові військові дії проти турецького ставленика господаря Арона, посилаючись на листи від Його Імператорської Милості, a також панів воєвод семиградського, мунтянського і волоського (Трансільванія, Волощина та її східна частина – Мунтенія – вступили у П'ятнадцятилітню війну на боці Ґабсбурґів). Опісля Наливайко та його люди нібито за писанням Його Милості християнського Імператора воювали в Угорщині (як свідчив сам Наливайко – не за якісь гроші, a тільки з нашої рицарської охоти). Відтак на осінь 1595 р. і запорожці під проводом реєстрового гетьмана Григорія Лободи, і наливайківці, що повернулися з Угорщини, опинилися без козацького хліба.
Реєстровики знайшли радикальний вихід зі становища, розмістившись на зимові лежі в Поділлі й південній Київщині і збираючи стації (побори на власне утримання) у маєтках місцевої шляхти. Наливайкові та його воякам на ближній волості місця не лишилося. Тож його багатотисячна армія рушила спершу на Волинь, взявши у жовтні 1595 р. чималу контрибуцію з Луцька, a далі – на Білорусь, де здійснила нищівний грабіжницький рейд через Слуцьк, Бобруйськ та Могильов і наприкінці січня 1596 р. знову повернулася на Волинь. У містечку Степані серед володінь Острозьких (нині Сарнівського р-ну Ровенської обл.) козацький гетьман влаштував собі зимову штаб-квартиру. Не виключено, що козацькі наїзди на садиби прибічників церковної унії (пор. у цьому ж розділі § 2), здійснені саме в цей час, відбувалися не без мовчазної згоди старого князя Костянтина. Принаймні, про загони, якими Острозький погрожував уніатам, говорили, що в них ледве не половина Наливайкових козаків.