Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Польські земельні набутки спадково-шлюбного походження локалізувалися здебільшого на Волині та Центральній (нестеповій) Київщині. Натомість на південно-східні околиці, Брацлавщину і Наддніпрянщину, чужоземні магнати приходили іншим шляхом – перебираючи на себе після вимирання князів адміністративно-намісницькі уряди у староствах прикордоння. Це давало можливість тримати руку на пульсі місцевого життя, зокрема – скуповувати землі, що вивільнялися при зубожінні або згасанні того чи іншого місцевого роду. Різко інтенсифікувався цей своєрідний "адміністративний наступ" після смерті в 1620 р. останнього чоловічого представника роду Острозьких князя Януша, який монопольно контролював порубіжну смугу Київщини, спадково володіючи Білоцерківським, Богуславським, Канівським, Переяславським і Черкаським староствами. Останні швидко стали здобутком жменьки потужних польських родин з великими придворними впливами: Конєцпольських, Любомирських, Жулкевських, Казановських, Калиновських. Реалізувалася така влада у найгіршому для місцевого населення варіанті: пишний придворний магнат ніколи сам не мешкав у глухому закуті над татарським шляхом, тож реально староством правили його намісники (підстарости), котрі не забували подбати й про себе. Недарма один із сучасників писав про українські намісницькі уряди так: "По-простому кажучи, кожен шукає, що – його [власне], a що – Богове".

Нові власники швидко вписалися в розпочату ще князями гостру конкуренцію за землі, котрі з кінця XVI ст. набули несподіваної вартості й тут, у колишніх напівпорожніх околицях. Сусідські сутички між князями й панами були справою звичною: хто мав шаблю при боці (a особливо княжу, підсилену власною гвардією), той волів не обтяжувати себе судовими клопотами. Острозькі воювали зі Збаразькими й Вишневецькими, Ружинські – з Корецькими й Тишкевичами, Збаразькі – з Корецькими і т. д. (на ці "війни" часто виводилися багатотисячні загони з усією гарматою воєнною і навіть з бубнами та корогвами). Важливо інше – досі це були свої внутрішні "війни", такі собі сварки в родинному колі. Польські магнати продовжували робити, по суті, те саме, але їхні дії вже сприймалися як чуже вторгнення, посягання на нібито усталений мир і порядок.

Безпрецедентне вивершення купки польських магнатів-королев'ят локалізувалося, крім усього, у сейсмічно загрозливій зоні – на землях козацького ареалу, що з логічною неминучістю вело до катаклізму. Почти магнатів, збройний контингент їхніх слуг, орендарів та клієнтів, як правило – зверхньо й презирливо настроєних до місцевого населення, доводили до непримиренності соціальний антагонізм, релігійні протиріччя, майнові конфлікти, врешті – просто побутові сутички. I хоча наступ польського землеволодіння був далеко не таким всеохоплюючим, як традиційно прийнято вважати (його усереднена частка коливалася приблизно між чвертю й третиною всього поземельного фонду, причому переважно за рахунок якогось десятка магнатських латифундій, оскільки маєтки дрібної і середньої шляхти немісцевого походження обіймали заледве 6 %), однак усі негативні зміни в суспільному бутті асоціювалися в свідомості українців саме з поляками – носіями нового, чужого режиму. Цю суму антагонізмів, що нагромаджувалася в сфері соціального побуту, Богдан Хмельницький охарактеризує невдовзі простими й вичерпними словами: "Поляк і спокій на Русі разом існувати не можуть".