Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
Тим часом в Україні продовжувало зростати напруження. Якісь козацькі ватаги поза відомом і контролем влад скупчувалися в Лубнах, Острі, Переяславі, Черкасах, Каневі, a на Канівській козацькій раді початку 1635 р. знову агітував за повстання невтомний Тарас Федорович. Відповіддю на передгрозове напруження стала чергова силова ухвала сейму, прийнята в лютому 1635 р. За нею, до Подніпров'я вводилося кварцяне військо і запроваджувалися кари на горло для кожного реєстровика, що проявить себе як бунтівник, непокірний нашим гетьманам, своїм начальникам і своїй старшині. На пропозицію Станіслава Конєцпольського, сейм також прийняв рішення про спорудження фортеці над першим – Кодацьким – порогом, яка б відрізала Запоріжжя від волості, перекривши доставку туди хліба й боєприпасів, і обмежила вихід січовиків у Подніпров'я.
Фортецю спорудили блискавично, з березня по липень 1635 рр. Не менш блискавичною була й козацька реакція на це. На початку серпня загін запорожців під проводом Івана Сулими, повертаючись з морського походу, раптовим ударом захопив Кодак, перебив замкову залогу й зруйнував фортечні укріплення. Сулиму та його людей оточили на одному з Дніпрових островів; реєстровці, що були в загоні, погодившись з вимогами влад, спалили на очах у королівського комісара чайки і по-зрадницькому видали на розправу Сулиму та його ближчих сподвижників. Чотирьох з них (окрім Павла Бута, помилуваного на прохання коронного канцлера Томаша Замойського) четвертували у Варшаві, примноживши рахунок козацьких помст.
Від цього моменту перемирні затишшя різко скорочуються. Стоголова козацька гідра, як називали в ті часи козаччину політичні діячі Речі Посполитої, заворушилася менш ніж за два роки після ексцесу в Кодаці. У першій половині липня 1637 р. на Січі була скликана рада, яка проголосила гетьманом помилуваного товариша Сулими Павла Бута (або як ще його називали – Павлюка), який своїми універсалами закликав козацтво:
Проте загального збору козацької армії на цей раз не відбулося: чимала частина реєстровиків не підтримала повстанців, навпаки – виступила проти них у складі війська польного гетьмана Миколая Потоцького, якому була доручена каральна операція. Тож кровопролитна битва під Кумейками поблизу Канева, що відбулася 16 грудня 1637 р., стала до певної міри братовбивчою, першою в шеренгу їй подібних, якими так щедро рясніє українське XVII століття. Сили Бута зазнали нищівної поразки й були примушені з великими втратами (за деякими даними – до 5 тис.) відступити на південь, під містечко Боровицю біля Черкас. Там за посередництвом православного шляхтича Адама Киселя між обложеними й Потоцьким розпочалися переговори, внаслідок яких повстанці видали польному гетьману Бута та інших ватажків. Збереження їхнього життя шляхетським словом гарантував Адам Кисіль (ця обіцянка не була виконана). На козацькій раді в таборі під Боровицею 24 грудня козацьким старшим був затверджений переяславський полковник Ілляш Караїмович, a військовим писарем – Богдан Хмельницький, який власним підписом скріпив Боровицький акт капітуляції. Бранці були четвертовані у Варшаві; схопленого дещо пізніше київського сотника Богдана Кизима, який керував 4-тисячним загоном, що діяв на Переяславщині, польний гетьман наказав у Києві в перших днях січня 1638 р. піддати ганебній в очах козаків страті – посадженню на палю.
По Україні прокотилася хвиля терору. Козацькі голови з наказу Потоцького котилися з плах у Переяславі й Ніжині, a за прикладом польного гетьмана, як свідчить Окольський, і пани карали своїх свавільних підданих, одних позбавляли життя, інших – маєтності.
З настанням весни 1638 р. Запоріжжя, куди стікалися розсіяні загони, почало готуватися до нової війни. Спроба здобути в березні Січ скінчилася невдачею. Урядовий комісар, котрий намагався здійснити цю операцію силами реєстровиків, врешті визнав: 3 допомогою козаків важко воювати проти їхнього ж народу – як вовком орати. Під керівництвом новообраного гетьмана Яцька Остряниці (Острянина) у другій половині березня запорожці виступили на лівий берег Дніпра, звернувшися з відозвами на цей раз уже не до козаків, a до всього народу, навіть до православних шляхтичів у віддалених закутах Поділля, Волині й Покуття. Повстання блискавично охопило все Лівобережжя, і на цей раз ситуацію вдалося переламати тільки завдяки втручанню надвірного війська князя Яреми Вишневецького. Після кількох більших боїв, a особливо в червні – під містечком Жовнином (при впадінні Сули в Дніпро), де повсталі зазнали значної поразки, Остряниця з найближчою старшиною і кількома сотнями козаків, прорвавши облогу, вийшов на територію Росії.
Проте близько 20 тис. обложених не капітулювали, вибравши на місце Остряниці одного з героїв Павлюкової війни Дмитра Гуню. 10 червня вони спромоглися перейти на лівий берег Сули і окопатися у вигідній позиції в гирлі одного з Дніпрових рукавів – так званої Стариці. Старицький табір, укріплений, як писали очевидці, від води до води, під безперервним обстрілом і атаками витримав 6-тижневу облогу, чекаючи допомоги з Січі. Проте козакам, які везли запаси продовольства й артилерії, пробитися без втрат не вдалося: гармати були відбиті противником, a харчів привезено лише на два дні. Ця невдача зламала енергію обложених. Але й коронне військо було не менш виснажене і втомлене, тож воюючі сторони 3 серпня розпочали переговори. Фінал кампанії був уже майже традиційним: переможене повстанське військо передало польному гетьманові зброю та військові клейноди і присягло на покору. Вперше за всю історію козаччини склали взаємну присягу не мститися одні одним низовики і реєстровці, які у цій війні, як і в Павлюковій, воювали по різних таборах.
Наприкінці листопада 1638 р. в урочищі Маслів Став (поблизу сучасної Миронівки) відбулася заключна комісія з козаками. Згідно з Ординацією Війська Запорозького, що була навесні ухвалена сеймом і підписана старшиною, козацтво прийняло нові умови свого буття в Речі Посполитій. Ліквідувалася виборність гетьмана і полковників (їх мали замінити призначені королем комісар і полковники з політично надійної шляхти); артилерію і клейноди Військо передавало в руки комісара; підтверджувався 6-тисячний реєстр з поділом на шість полків відповідно до Куруківської угоди. Усі, хто не увійшов до реєстру, переходили до стану посполитих – міщан у прикордонних королівських містах або панських підданих. Відновлений Кодак, осаджений залогою з 700 вояків, перепиняв дорогу на Запоріжжя, a сама Запорозька Січ оголошувалася поза законом. Для дотримання цього пункту на ній мав постійно перебувати загін реєстрових козаків, склад якого періодично оновлювався, щоб реєстровці не встигали спокуситися до свавілля. Так Річ Посполита, як тоді здавалося, розрубала вузол козацької проблеми.
§ 4. Розтятий світ, aбo загальний образ культури України-Русі в переддень Хмельниччини
Стрімкий вітер часу увірвався не лише в соціальний побут, але й в узвичаєний ритм духовного буття. Гостра релігійна полеміка, що перетворила церковне життя з приватної справи вірних на об'єкт суспільно-політичної уваги, пішла на користь і старій – традиційній, і нововитвореній – уніатській конфесіям, підштовхнувши обидві до реформ і впорядкування.
Уніатська церква, очолена з 1613 р. освіченим, розумним і дипломатичним митрополитом Йосифом-Веляміном Рутським, відмовившись від силових прийомів, характерних для часів архіпастирства Потія, першою переключила увагу на влаштування власного дому. Найпомітнішою акцією на цьому шляху стала реформа чернецтва, проведена у 1617 р. з ініціативи Рутського. Зокрема, було здійснене структурне об'єднання монастирів, які віднині за зразком католицьких орденів підпорядковувалися одному виборному настоятелю – протоархімандритові. Єдине послушництво і однорідність чернечого уставу, окрім зміцнення дисципліни, відкривало шлях до впровадження обов'язкової філософської і богослівської освіти ченців-новачків (новіціїв). Це відповідало завданням Василіанського ордену (так стало називатися оновлене уніатське чернецтво), націленого, подібно до єзуїтів, не на аскетичне самозаглиблення, a на активну освітньо-місіонерську роботу, тож згадана реформа закладала далекоглядний фундамент для майбутнього піднесення престижу уніатства. Рутський став також ініціатором перших кроків до примирення з православними. Уже з середини 20-x років XVII ст., реально оцінюючи ситуацію, за якої в Україні-Русі функціонувало дві паралельні ієрархії, митрополит розпочав обережні переговори з Йовом Борецьким і Мелетієм Смотрицьким, водночас підтримуючи приязні контакти з луцьким владикою князем Афанасієм Пузиною, a згодом – і з Петром Могилою. I хоча спільний синод православних та уніатів, запланований на 1629 р. у Львові, зібрати не вдалося, сама ідея його проведення свідчила про пошуки діалогу Русі з Руссю. Для поміркованих кіл вихід бачився у створенні спільного патріархату в Києві, номінально залежного не від Константинополя, а від Рима (з таким проектом універсальної унії, зокрема, восени 1635 р. виступив волинський воєвода князь Адам Санґушко, a в 1645 р. – православний митрополит Петро Могила). Однак пасивність (a почасти й відверта протидія) Римської курії, не зацікавленої у створенні альтернативних церковних структур, не сприяла реалізації цих задумів. Безініціативність наступників Рутського, який помер 1637 р., a далі смерть самого Могили (1 січня 1647 р.) і початок козацької революції зробили з проекту універсальної унії свого роду музейний експонат, покликаний засвідчити, що обидві сторони врешті-решт усвідомили розкол Руської церкви як зло, котрого можна позбутися, лише йдучи на взаємні поступки.