Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
Хліборобське населення України проходило через ці етапи нерівномірно. У регіонах стабільного густого заселення, де бракувало вільних земель уже в XV ст. (як, наприклад, у Галичині чи Холмщині), селяни на зламі XV–XVI ст. стали фактично безправним станом. Запровадження підданського примусу прискорювалося тут і в зв'язку з виникненням фільварків – панських господарських дворів, де руками селян оброблялася земля, вирощувалося збіжжя й вигодовувалася худоба на продаж. Потреби фільваркового господарювання вимагали робочих рук, тож грошові й продуктові данини усе ширше доповнювалися панщиною – обов'язковими відробітками на панському лані. I якщо в давні часи відробітки обмежувалися кількома днями на рік, співпадаючи з косовицею чи жнивами, то з кінця XV ст. селяни вже працювали по одному дню щотижня від кожного двору, a з середини XVI ст. повсюдною стає дводенна, a інколи й триденна панщина.
Одночасно з перетворенням вільного орача на робочу силу в панському фільварку прогресувало й обмеження його особистих та майнових прав. Зокрема, сейм Корони Польської 1505 р. прийняв ухвалу, за якою вихід із села дозволявся лише за згодою пана, тобто практично заборонявся. Обмеження свободи пересування супроводжувалося повним підпорядкуванням селян юрисдикції власника, до присудів якого не могла втручатися жодна апеляційна інстанція, навіть королівська.
Однак цей класичний образ підневільного селянства, про яке в середині XVII ст. французький інженер Боплан, проживши майже 20 років в Україні, писав, що селяни тут перебувають у гіршому становищі, ніж каторжани на галері, не був повсюди однаковим. Його обриси видозмінювалися щодалі кардинальніше на відстані від регіонів густого стабільного заселення. Скажімо, по волинський бік польсько-литовського кордону селянське законодавство Великого князівства Литовського було набагато м'якшим, ніж норми польського права, що діяли в Галичині й Холмщині. Уповільнене поширення фільваркового господарства сприяло тому, що в стосунках між паном і селянами досить довго домінувала модель підданства по формулі "опіка й оборона / данина за опіку". Відтак селянські повинності обмежувалися продуктовими податками, виконанням підводних та фортечних робіт і толоками, тобто разовими сезонними відробітками на польових чи дворових роботах (іноді частина повинностей і данин або й усі вони замінювалися на грошовий податок – чинш). Саме тому, наприклад, прискорене втягнення Волині в останній чверті XVI ст. у ґданську торгівлю збіжжям і, відповідно, бурхливий ріст фільварків з їхнім неминучим супутником – панщиною, потягнули за собою обвальну лавину неоголошених селянських виходів – втеч.
На Брацлавщині і в степовій та лівобережній частині Київщини хронічний брак робочих рук на неозорих обшарах порожньої землі примушував землевласників до особливо обережної політики щодо селян, яким надавалося тим більше пільг, чим ближче до татарського пограниччя лежали панські володіння. Варто додати, що й сама панщина (там, де вона існувала) відроблялася на Київщині не з диму, себто власне селянського двору, а з дворища чи служби – сукупності дворів так званої великої селянської сім'ї, де мешкало разом кілька її поколінь (у степовій Україні дворища звали хуторами). Це фактично зменшувало кількість відробіткових днів, оскільки їх виконання сумарно покладалося на доросле чоловіче населення усієї "великої сім'ї".
Найвиразнішою прикметою Київщини й Брацлавщини з точки зору селянської проблеми була величезна кількість освоєної, але необроблюваної землі. Фіскальні переписи постійно нотують такі випадки, зазначаючи, котрі селянські служби (хутори) заселені, a котрі порожні, бо їхні власники потрапили в татарський полон або перейшли на інше місце в пошуках кращої долі. Практично невичерпний резерв родючих, вже підготовлених кимось колись до обробітку незайнятих ґрунтів перетворював Наддніпрянщину й Брацлавщину (a з кінця XVI ст. – і Лівобережжя) на гігантський насос, який втягував найактивніший селянський елемент з інших регіонів держави. Сюди шляхом втечі переселявся кожний достатньо мужній і енергійний селянин, готовий заради волі й достатку виходити на свою ниву, як писав у 1593 р. зачудований побаченим австрійський посол Еріх Лассота, з рушницею за плечима і тесаком при боці. Пільгове становище колоністів гарантувалося практикою слобід, тобто звільнень новопоселенців від усіх податків і повинностей строком від 10–15 до 30 років (шляхта широко йшла на це, аби привабити землеробів у свої розлогі, але порожні й неприбуткові володіння).
Селянська втеча – це одне з химерних явищ тих часів. Згідно з законом, строк, після якого переселенці не підлягали поверненню до попереднього пана, дорівнював за польським правом рокові і 6 місяцям, за русько-литовським – 10 рокам, a для втікачів з коронних територій, скажімо, на Волинь – трьом рокам. Впродовж цього часу шляхтич міг розшукати своїх підданих і силоміць повернути їх, a якби новий власник цьому опирався – йому загрожувала судова баніція, тобто оголошення поза законом – найвища цивільна кара. Законодавство рясніє грізними ухвалами про штрафи за переховування чужих підданих, прискорення процедури судочинства і підвищення грошових компенсацій. A паралельно замалим не відкрито по селах мандрують викотці уповноважені – як правило, теж колишні втікачі, які вже обжилися на новому місці), які намовляють селян і організовують переселення. На велелюдних ярмарках княжі й панські слуги закликають на слободи, оголошуючи місця та умови воль. При закладенні слобід, тобто нових пільгових сіл, публічно закопуються стовпи, де вирізана цифра вказує на число років, протягом яких слобожани звільняються від податків і повинностей. Князь Костянтин Острозький, наприклад, вкопав такого стовпа на Старокиївській горі, засновуючи слободу прямо над Києвом, a князь Януш Збаразький у 1604 р. в одній лише Ясеницькій волості над р. Здвижем поставив 15 стовпів на селищах-пустках (слово селище в ті часи означало спорожніле село). Найпарадоксальніше, що з селян-переселенців, коли ті, здійснюючи "нелегальну акцію", переганяли свою худобу через чиїсь володіння, брали ще й спеціальну данину – мимоходщину.
Коли переглядаєш судові книги з процесами шляхти про повернення підданих чи про сплату бодай відступного за вивезене майно – здається, ніби вся селянська Україна кінця XVI – середини XVII ст. жила на колесах. "Ера селянського відходу", як інколи називають цей період історики, дійсно дала надзвичайно високий процент міграцій. За підрахунками Миколи Крикуна, лише за даними судових книг трьох воєводств України, у першій половині XVII ст. втікачі покинули близько двох тисяч сіл з Руського і Белзького воєводств, a з територіально невеликого Подільського – 618.
Добробут колоністів був гарантований самою природою, бо залежав лише від їхньої працьовитості та заповзятливості. Прикладів подиву гідної селянської заможності в цих краях, де, як говорили ревізорам брацлавські бояри ще в 1545 р., мужик пишніший і багатший, аніж пан, можна навести чимало. Проте все-таки, всупереч незрівнянно сприятливішим обставинам життя київсько-брацлавського селянина порівняно з його волинським, a особливо галицьким братом, саме Брацлавщина й Київщина невдовзі стануть вогнищем соціальних конфліктів. Причини цього бачаться не стільки в економічних реаліях чи надмірних утисках селянської маси, скільки в специфічній ментальності хліборобів степової зони. Освоївши власною працею землі й води небезпечного краю, колоністи не допускали думки, що це не їхня, санкціонована Божим правом власність. З іншого боку, життя віч-на-віч з татарином виробляло незалежність і відвагу, споріднену з козацькою. Тому навіть легкі спроби запровадити кріпосницько-панщинні порядки, звичні для внутрішніх регіонів держави, викликали тут бурхливу реакцію як замах на волю. A тим часом підданський режим польського типу не міг помалу не проникати і на пограничні землі хоча б тому, що, як уже зазначалося, чимала їх частина потрапила у безпосередню власність польського панства, для якого незалежність простолюду була явищем дивним і протиприродним.