Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Козацька дипломатична активність занепокоїла Варшавський двір. Краплею, що переповнила чашу терпіння, стала реакція запорожців на вимогу короля утриматися від морських походів (навесні й влітку 1625 р. було здійснено аж три чергових вилазки на узбережжя Босфору). Відповідаючи королівському посланцю, січовики зухвало підкреслили: їм відомо про угоду короля з султаном, але козаки з султаном угоди не укладали.

У середині вересня 1625 р. коронне військо чисельністю 8 тис. жовнірів під проводом коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського швидким маршем рушило в Україну, a в середині жовтня вже підступило під Черкаси, зав'язуючи по дорозі невеликі бої з козацькими загонами і на кілька днів випередивши низовиків, яких вивів із Запоріжжя гетьман Марко Жмайло. Вирішальна битва точилася з 19 по 22 жовтня спершу на р. Цибульник під містечком Криловом, a далі біля Курукового озера в урочищі Медвежі Лози (навпроти сучасного Кременчука), куди відступив Жмайло. Штурм козацького табору не увінчався успіхом, тож 22 жовтня Конєцпольський запропонував умови перемир'я, від козаків було прийнято присягу, a на прощання, роз'їжджаючись, коронний гетьман вітав і частував Дорошенка з його старшиною у себе в ставці на знак остаточного замирення. Куруківська угода скорочувала реєстр до 6 тис.; козаків зобов'язували попалити човни і надалі відмовитися від морських походів, не підтримувати стосунків з іноземними державами і не втручатися в справи міських та замкових влад на волості. Особи, виписані з реєстру, не позбавлялися козацьких прав, але той, хто хотів би й надалі володіти своєю землею на території приватних маєтків, автоматично перетворювався на підданого, a якщо ні – мусив переселитися в котрусь із шести королівщин, що оголошувалися відповідно резиденціями шести козацьких полків: Черкаського, Канівського, Корсунського, Чигиринського, Білоцерківського і на Лівобережжі – Переяславського.

Злагоди вистачило на п'ять років. Відновлення польсько-шведської війни за землі на узбережжі Балтії, яка тривала з 1626 по 1629 рр., підштовхнуло нове збільшення козацького реєстру, a далі події стали розкручуватися вже силою власної інерції. На чолі з гетьманом Тарасом Федоровичем (Трясилом) наприкінці березня 1630 р. близько 10 тис. запорожців виступили з Січі, причому Федорович вперше в козацькій практиці звернувся з універсалами до всіх, хто був коли-небудь козаком і хто хоче ним стати, закликаючи битися за віру і давні вольності. У відповідь до нього почали стікатися випищики, міщани й покозачені селяни, a коли Федорович підступив до Корсуня – на його бік перейшла й більшість зосереджених там реєстровиків.

На замирення повстанців були вислані спершу кілька ротмістрів, які відтіснили козаків до Дніпра й змусили переправитися на лівий берег, до Переяслава. З підходом коронної армії бої стали запеклішими і тривали близько трьох тижнів, але взяти козацький табір так і не вдалося. Тож 8 червня була підписана Переяславська угода, яка поновила довоєнний статус. Козаки погоджувалися виконувати пункти Куруківського трактату, a Конєцпольський визнав амністію учасникам повстання.

Станіслав Конєцпольський назвав усю Переяславську війну комедією, бо вона дійсно нічого не вирішила і не змінила. Відразу ж після підписання угоди низовики здійснили черговий похід на турецьке узбережжя коло Килії й Варни, a в 1632 р. король Владислав IV, починаючи війну з Росією, оголосив розширений набір до реєстру. У Смоленській війні, що точилася 1632–1634 рр. і завершилась капітуляцією московського війська і визнанням за Річчю Посполитою прав на Смоленську, Чернігівську й Новгород-Сіверську землі, були задіяні великі козацькі сили. Зокрема, лише на Сіверщині під командою Адама Киселя й князя Яреми Вишневецького їх оперувало близько 20 тис.; інший загін під проводом гетьмана Тимоша Орендаренка брав участь в облозі Смоленська і воював під Вязьмою, Ржевом та Калугою. Тож, як бачимо, військово-політична кон'юнктура знову вкотре перекреслила попередні наміри уряду максимально скоротити чисельність козацтва.