Яса

І в думках, і вголос гетьман осуджував таке гріховодство. Воно ще й тим лихе, що позбавляє страху і покори інших. А також побожності і святості. А без святості жити на землі не можна. І любить гетьман церковну регулу, любить гарну півчу і гарні казання, хоч приховує те. Знає-бо — й так прозивають поповичем.

Його вразило убозтво церкви: іконостас побив шашіль, стіни струхиявіли, образи потемніли. Тільки на одній іконі — чудотворній — висій новенький рушник. Є убогі люди, є убогі села, є убогі й церкви. Найчастіше — все те вкупі. Паламар у свиті щиро читав «Ісусе Христе, ти прийшов на захід сонця…» і переступав босими ногами, й під його підошвами шелестіла пересохла осока, якою було вистелено долівку церкви, а піп в обшмульганому лудановому фелоні дивився в землю — думав щось своє.

Заспівала півча — голоси були жалібні, тоненькі, тремтячі. Самойлович подумав: так співають і на похоронах. Він би хотів, щоб отако по ньому співали. Старцівський спів розм'якшує серця. Жалібний спів і могутнє ревіння гармат — що може бути ліпшого для воїна при його проводах в останню путь. «Треба не забути цього».

…Він любив думати про власний похорон. Не боявся того. Море голів, неголосна півча, плач скрипок. Всенародний плач, всенародна скорбота. Ведуть коня в парадних рондах. Тихо ступають, поопускавши голови, осавули. І чийсь одинокий, розпачливий зойк.

Самойлович зупинився біля дверей, у тіні, і його не помітили. Помітив і впізнав тільки високий довгошиїй парубок, який стояв біля столика, де продавали свічки. Побачив гетьмана, вклонився, трохи постояв нерішуче, взяв свічку й поніс до чудотворної, де догоряла інша свічка. Він зрозумів, що гетьман об'явитися не хоче, й не сказав попові про з'яву високого гостя. Це сподобалося Самойловичу. А хлопець вже повертався, ніс у долоні згарок і не дивився в його бік. Самойлович, навпаки, пильно придивлявся до нього. Видався він йому по знаку. Ще й дуже по знаку… Таке ж чоло, той-таки ніс… Але той хлопець — ліпшої вроди і без таких прищів на лобі та щоках. І не витягує, як гусак, довгу шию. Запах ладану лоскотав ніздрі, вертав у щось давнє, сріблисте, тремке. О, коли б йому хоч на кілька хвилин вернути оту дитячу віру й дитячу непорочність, вернути сльози, що стояли в душі… Він тоді був чистий і наївний, і як же йому було гарно. Здається, не мав нічого, його батько був бідний піп, а він має усе. Увесь світ, все найкраще, що сотворив бог. Батько брав за хрещення по чотири гроші і хлібину, за ім'я новонародженому — гріш, за освячення хати — коробку жита, за поминальний сорокоуст — дві коробки і десять крашанок, а йому належать всі жита за цариною з усіма птахами і всіма таємницями, всі луки і всі небеса.