Хроніка заводного птаха

— А він знає, що ти його тоді бачила?

— Звичайно. Ми зустрілися поглядами.

— А що сталося з одягом сестри? Ти ним користувалася, коли підросла?

— Ні в якому разі!

— Так що, сестра йому подобалася?

— Не знаю, був у нього статевий потяг до неї чи ні, — відповіла Куміко. — Та, напевне, щось було, і мені здається, що він досі цього не може позбутися. От чому я кажу, що йому не треба було одружуватися.

Потім Куміко надовго замовкла. Не говорив ні слова і я.

— У цьому розумінні в нього якісь психологічні проблеми. Звісно, в тій чи іншій мірі вони є в кожного. Але його проблеми — зовсім не те, що мої або твої. Вони набагато глибші й серйозніші. Свої вади й слабості він ні за яких обставин не виставлятиме перед іншими людьми. Ти розумієш, що я кажу? Та й майбутні вибори викликають у мене тривогу.

— Яку тривогу? Про що?

— Не знаю. Про щось… — сказала вона. — Та годі про це. Чогось я втомилася. Більше думати не можу. Лягаймо спати.

Я зайшов у ванну кімнату й, чистячи зуби, розглядав своє обличчя. За три місяці після звільнення з роботи я майже не виходив у зовнішній світ. Снував між сусідніми крамницями, муніципальним басейном і домом. Якщо не брати до уваги поїздки на Ґіндзу та відвідин готелю перед станцією Сінаґава, я не ходив від дому дальше, ніж до хімчистки біля станції. За ці три місяці я зустрічався, крім Куміко, тільки із сестрами Кано та Мей Касахарою. Тісний, майже нерухомий світ. Та що тіснішим і нерухомішим він ставав, то, здавалося, щораз більше наповнювався дивними речами та людьми. Вони наче підстерігали, коли я зупинюся. І щоразу, коли заводний птах прилітав у сад і накручував пружину, світ дедалі більше занурювався у хаос.

Я прополоскав рот і ще якийсь час розглядав своє обличчя в дзеркалі.

«Не знаю, на що орієнтуватися, — сказав я сам собі. — Мені вже тридцять, а я зупинився і не знаю, на що орієнтуватися».

Коли я зайшов у спальню, Куміко вже спала.