Хроніка заводного птаха

— І відтоді в цьому домі ніхто не живе.

— Невже? — здивувався дядько. — Тож, напевне, його право власності під запитанням, а всі активи заморожені. Але краще цього дому не купувати, навіть якщо продадуть дешево.

— Та я навіть запівдарма не зміг би його купити. — Я засміявся. — Але чому?

— Коли я там купував свій, то дещо дізнався і про цей дім. З ним щось негаразд.

— Там що, привиди ходять?

— Про привиди нічого не знаю, але нічого доброго про цю садибу не чув, — сказав дядько. — До кінця війни там жив якийсь відомий полковник з армійської еліти, який під час війни перебував у Північному Китаї. Війська під його командуванням відзначилися подвигами і водночас накоїли жахливих речей — за одним разом знищили п’ятсот полонених і забрали на примусові роботи десятки тисяч селян, де більша половина з них від знемоги вмерла. Не знаю, правда це чи ні, але такі розмови ходили. Перед самим кінцем війни його відкликали з Китаю, і її останні дні він зустрів у Токіо. Навколишня обстановка підказала, що його, напевне, віддадуть під суд за підозрою у вчиненні воєнних злочинів. Американська військова поліція одного за одним забирала генералів та старших офіцерів, які лютували в Китаї. Ставати під суд він не збирався. Не хотів, щоб його виставили на ганьбу, а потім повісили. І тому вирішив укоротити собі життя, якщо по нього приїдуть. І от одного дня біля його дому зупинився військовий джип, з якого вийшов американський солдат. Коли полковник його побачив, то без жодного вагання прострелив собі голову з пістолета. Волів би розпороти собі живіт, але на це не мав часу. Від пістолета смерть настала набагато швидше. Його дружина пішла разом з ним на той світ — повісилася в кухні.

— Ого!

— А виявилося, що це рядовий солдат шукав дім своєї подружки й ненароком заблудився. Зупинив свого джипа, щоб у когось дорогу розпитати. Бо, як сам знаєш, там сторонньому легко заплутатися. Людині справді непросто визначити, коли настав час умирати.

— Авжеж.

— Якийсь час після того дім стояв порожнім, але згодом його купила одна кіноактриса. Напевне, ти її не знаєш, бо вона грала досить давно й не була особливо знаменитою. Так от прожила вона там років десять абощо. Без чоловіка, лише із служницею. Однак через кілька років, як вона туди перебралася, захворіла на якусь очну хворобу. Очі затуманилися настільки, що вона навіть зблизька нічого не бачила. Але ж грати в окулярах вона не могла. А контактні лінзи тоді не були такої якості, як тепер, та й мало хто ними користувався. Тому вона вирішила завжди перед зніманням обстежувати майданчик, щоб запам’ятати, скільки кроків ступити сюди чи туди. Вона з цим якось давала собі раду, адже грала у старих фільмах — сімейних драмах — кіностудії «Сьотіку». Та от одного разу, коли, як завжди, обстеживши сцену, вона зі спокійною душею пішла у гримувальню, молодий оператор, що не був у курсі справи, трохи перемістив декорації.