Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Я повідомив, що наразі не працюю і цілий день вільний, а тому можемо зустрітися, коли йому зручно — зранку, вдень чи ввечері.
— А на сьогодні ви не маєте ніяких інших планів? — ввічливо спитав він.
Я відповів, що не маю жодних.
— Якщо так, то можна завітати до вас сьогодні о десятій ранку?
— Звичайно!
— Ну тоді до скорої зустрічі, — сказав він і поклав слухавку.
Та коли я поклав слухавку, до мене дійшло, що я забув пояснити Мамія-сану, як добиратися до нашого дому від станції. «Та нічого, — подумав я. — Якщо захоче, то якось дістанеться сюди, адже адресу знає».
— Хто це? — спитала Куміко.
— Чоловік, що розносить дарунки на пам’ять про Хонду-сана. Сказав, що до обіду принесе сюди і мій.
— Невже? — Дружина пила каву і намазувала масло на тост. — Дуже люб’язна людина, правда?
— Безперечно.
— А може, варто сходити до Хонди-сана й поставити поминальні свічки? Хоч би тобі.
— Та мабуть. Запитаю у Мамії-сана.
Перед відходом на роботу Куміко попросила застебнути на її сукні блискавку. Сукня міцно прилягала до її тіла, і на блискавку я потратив трохи часу. За її вухами я вловив приємний запах, що дуже підходив для літнього ранку.
— У тебе нова туалетна вода? — запитав я.
Куміко нічого не відповіла, а зиркнула на годинник і поправила рукою волосся.
— Ну, треба йти, — сказала вона й взяла зі стола сумочку.
Прибравши маленьку — на чотири з половиною татамі[23] — кімнату, що слугувала Куміко робочим кабінетом, і витрушуючи сміття з відра, я помітив жовту стрічечку. Одним кінчиком вона визирала з-під списаних аркушів паперу і рекламних оголошень. Яскрава, блискуча, вона відразу привернула мою увагу. Такими стрічками користуються для упакування подарунків — обкручують навколо коробочки й зав’язують у вигляді квітки. Я витягнув стрічку з відра. Куміко викинула її разом з паперовою обгорткою з універмагу «Мацуя», під якою лежала коробочка з етикеткою фірми «Christian Dior». Усередині коробочки було заглиблення у вигляді флакона. З вигляду коробочки можна було здогадатися, що там містилася досить дорога річ. Я зайшов з коробочкою у ванну кімнату і відчинив шафку з косметикою Куміко. І там помітив недавно відкритий флакончик туалетної води «Christian Dior», що ідеально збігався із заглибленням у коробочці. Я відкрутив позолочений ковпачок і понюхав. Пахло так само, як недавно за вухами Куміко.
Я сів на диван і, допиваючи рештки кави, спробував зібратися з думками. Напевно, хтось подарував Куміко цю туалетну воду. Нічого й казати, дорога річ. Хтось купив у «Мацуя» і попросив начепити стрічечку. Якщо чоловік, то виходить, що Куміко з ним у досить дружніх стосунках. Бо просто жінкам (особливо заміжнім) туалетної води не дарують. Якщо ж це подруга… та хіба жінки дарують одна одній туалетну воду? Цього я не знав. Знав тільки одне: у цей час не було приводу отримувати подарунки. День народження в неї в травні. Річниця нашого одруження — також у травні. А може, вона сама купила собі туалетну воду й попросила в універмазі обв’язати гарною стрічечкою? Але навіщо?
Я зітхнув і подивився на стелю.
А може, треба запитати безпосередньо в Куміко: «Хто подарував тобі цю воду?» І тоді вона, можливо, відповість: «Ах, цю! Одна наша дівчина подарувала. Я допомогла їй в особистій справі. Про це довго довелося б розповідати, але вона потрапила в халепу, і я з доброї волі дещо для неї зробила. Чудовий запах, правда? І коштує дорого».
Що ж, у цьому є логіка. І розмові кінець. Тож навіщо ставити такі запитання? І навіщо хвилюватися?
Однак щось мені з голови не виходило. Куміко мала б розповісти мені про цю туалетну воду. Якщо дружина, повернувшись додому, мала час зайти у власну кімнату, розв’язати стрічечку, зняти паперову обгортку, відкрити коробочку, викинути все у відро для сміття і поставити флакон у шафку ванної кімнати, то могла б сказати: «Подивись, що мені сьогодні одна дівчина з роботи подарувала!» Але вона промовчала. Можливо, вважала це не вартим уваги. Але якщо навіть це так, то зараз цей випадок опинився під покровом таємничості. Ось що мене непокоїло.
Я довго в задумі дивився на стелю. Намагався думати про щось інше, але голова як слід не працювала. Я згадував, як застібав на Куміко сукню: її гладеньку білу спину, духмяний запах за вухами. І вперше за довгий час мені захотілося курити. Узяти в рот сигарету, запалити її і вдихнути диму на повні груди. «Якби я так зробив, то, може, трохи заспокоївся б», — подумав я. Але сигарет не було. Нічого іншого не залишалось, як смоктати лимонну карамельку.
23
Татамі — мата з рисової соломи; її стандартний розмір — приблизно 1,5 м2.