Маха гола
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Маха гола». Краткое содержание книги:
В синьому дорожньому костюмі, у кашкеті з блискучим дашком, Лопес де Coca заходив у студію, де працював Реновалес; дивлячись рішучим поглядом капітана, що вирушає у кругосвітню подорож, він казав:
— Добривечір, доне Маріано... Я прийшов по дам.
І спускалася сходами Міліта в білому капелюшку з довгою синьою вуаллю, у довгому, аж до п’ят, сірому пальті. За нею з’являлася мати в такому самому вбранні, маленька й непомітна поруч із цією стрункою високою дівчиною, що пашіла квітучим здоров’ям.
Реновалес ставився до цих прогулянок дуже схвально. Віднедавна Хосефіна скаржилась на біль у ногах; подеколи почувала себе такою кволою, що днями не підводилася з крісла. Оскільки всякий інший рух завдавав їй болю, вона радо каталася в автомобілі, в якому можна було сидіти й не ворушитись і водночас долати великі відстані; заїжджати далеко від Мадрида і при цьому не докладати ніяких зусиль, ніби й не виходячи з дому.
— Веселої вам прогулянки, — казав художник, у душі радий, що залишається сам-один і якийсь час не відчуватиме на собі ворожих поглядів дружини. — Доручаю їх вам, Рафаеліто. Щоб ніяких безумств, гаразд?
На обличчі Рафаеліто з’являвся вираз обурення — навіщо йому це казати? На нього можна цілком звіритися.
— А ви з нами не поїдете, доне Маріано? Облиште свої пензлі хоч на часинку. Ми прокатаємось тільки до Пардо.
Художник просив вибачення: в нього багато роботи. Та й він чудово знає, що таке їзда в автомобілі, ганяти так швидко йому зовсім не до вподоби. Він не любить поглинати простір з майже заплющеними очима, нічого навколо не бачачи, бо все розпливається від стрімкого руху, ховається за хмарами куряви та піску. Йому куди приємніше дивитись на краєвид спокійно, без поквапу, мовчки й замислено, як людина, що хоче збагнути навколишній світ. Та й не годен він звикнути до речей, які належать не до його часу; він уже старий, і всі ці незвичайні новинки йому не до душі.
— До побачення, тату.
Міліта піднімала вуаль і цмокала батька своїми чуттєвими устами, показуючи в усмішці рівні гарненькі зуби. Після цього поцілунку був другий — церемонний, холодний; вони обмінювалися ним цілком байдуже, за давньою звичкою, тільки тепер Хосефіна кривила рот і намагалась уникнути найлегшого доторку до чоловікових губів.
Усі троє виходили. Мати спиралася на руку Рафаеліто і мляво пересувала ноги, ніби їй було дуже важко волочити своє хирляве тіло. На її блідому як смерть обличчі не було помітно й сліду хоча б слабенького рум’янцю.
Залишаючись сам у студії, Реновалес радів, як хлопчисько, що вирвався на волю. Працював весело й легко, голосно співав, з приємністю слухаючи, як відлунює його голос у нефах студій. Коли в такий час приходив Котонер, Маріано часто дивував його, з безсоромною легковажністю заводячи якусь непристойну пісеньку, з тих, що навчився у Римі, і портретист, найсвятіших пап весело підтягував другові, посміхаючись, мов старий фавнФавн — у давньоримській міфології бог полів, гір та лісів, покровитель домашньої худоби., а в кінці вітав ці сороміцькі пустощі оплесками.
Угорець Теклі, що не раз складав їм компанію, повернувся на батьківщину з копією «Фрейлін». Прощаючись, він кілька разів розчулено притуляв до свого серця руку Реновалеса, захоплено називав його maestroneВеликий майстер (італ.).. Портрета графині де Альберка в студії вже не було. Оправлений у розкішну раму, він висів тепер у салопі чарівної дами, милуючи зір її численних поклонників.
Не раз пополудні, коли дами виходили зі студії і глухе шарудіння автомобільних коліс та пронизливі гудки віддалялися, маестро та його старий друг розмовляли про Лопеса де Сосу. Непоганий хлопець; правда, трохи навіжений, але порядний і щирий — ось якої думки були Реновалес та його друг. Юнак пишався своїми вусами, що робили його трохи схожим на німецького кайзера, а сідаючи, завжди стежив, щоб його руки були на виду. Клав їх собі на коліна — нехай усі бачать, які вони в нього великі й сильні. З простодушною гордістю землекопа хлопець виставляв на загальний огляд свої набряклі вени та міцні пальці. Він тільки й розмовляв що про атлетичні розваги, і гак хизувався перед двома художниками, немов належав до зовсім іншої породи людей: хвалився своїми подвигами у фехтуванні, перемогами на дуелях, розповідав, що легко піднімає важезні гирі і може скочити на коня, навіть не черкнувши об сідло. Не раз, коли двоє художників захоплено говорили про якогось великого митця, Лопес де Coca несподівано втручався до розмови і повідомляв, що такий-то автомобіліст переміг у перегонах і виграв якийсь кубок. Він знав напам’ять імена всіх європейських чемпіонів, що вкрили себе лаврами безсмертя, бігаючи, стрибаючи, полюючи на голубів, гамселячи один одного кулаками або підкидаючи пудові гирі.