Маха гола
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Маха гола». Краткое содержание книги:
Хосефіна знову зайшлася плачем. Схлипувала в темряві, захлиналася слізьми, груди її хрипіли й важко здіймалися, ворушачи простирадла.
Спересердя чоловік зробився нечутливим і черствим.
«Стогни, голубонько! — думав він майже зловтішно. — Хоч ти й лусни від плачу, більш не почуєш від мене й слова».
Хосефіна, не витримавши його мовчанки, стала між риданнями викрикувати й слова. З неї глузують люди! Це не життя, а мука!.. Як, мабуть, сміються друзі славетного маестро та дами, що приходять до нього в студію, коли чують, з яким захватом він розводиться про красу в присутності своєї хворої й замученої дружини! Хто вона така в цьому домі, в цьому моторошному склепі, оселі журби? Нещасна ключарка, що охороняє художникове майно! А пан ще й вважає, ніби виконує свій обов’язок, бо не утримує, бачте, коханки, і мало виходить із дому! Наче це не він щодня ображає її своїм базіканням і виставляє на глум перед усім світом! О, якби ще жила її мати!.. Якби її брати не були егоїстами, що мандрують світом від посольства до посольства і зовсім не відповідають на її сповнені нарікань листи! Вони, бачте, цілком задоволені зі свого життя і вважають її божевільною — чого б то, мовляв, страждати, маючи знаменитого чоловіка і бувши такою багатою!..
Реновалес, невидимий у темряві, аж затулив обличчя долонями — так його розлютило це бубніння, у якому не було й крихти правди.
«Твоя мати!.. — подумав. — Нехай буде пухом земля цій нестерпучій дамі. Твої брати! Безсоромні жевжики, які канючать у мене гроші, щоразу як мене бачать... О господи!.. Дай мені снагу витерпіти цю жінку; дай смирення і спокій, щоб я залишився холодним, щоб поводився, як личить чоловікові!»
Він обзивав її подумки найзневажливішими словами, щоб якось дати вихід своїй люті і зберегти показну незворушність. Пхе! Вона вважає себе за жінку... ця каліка! Кожна людина повинна нести свій хрест, і його хрест — Хосефіна.
Але дружина, ніби вгадавши думки оцього чоловіка, з яким ділила ліжко, перестала плакати і заговорила тягучим голосом, що аж тремтів від зловтіхи й іронії.
— Від графині де Альберка ти не сподівайся нічого, — мовила вона зненацька з чисто жіночою непослідовністю. — За нею упадають десятки чоловіків, щоб ти знав. А молодість та елегантність для жінки важать куди більше, аніж талант.
— А мені що до того? — заревів у темряві Реновалес голосом, що зривався від люті.
— Я тобі це кажу, щоб ти не плекав даремних ілюзій... Маестро, тут ви приречені на невдачу... Ти вже старий, чоловіче, — не забувай, роки минають... Такий старий і негарний, що якби я познайомилася з тобою тепер, то не вийшла б за тебе, незважаючи на всю твою славу.
Завдавши цього удару, вона відразу втішилась і заспокоїлась; перестала плакати і, здавалося, заснула.
Маестро не ворушився. Випроставшись і підклавши руки під голову, він лежав горілиць і широко розкритими очима дивився в темряву, в якій раптом закружляли червоні цятки, потім стали розпливатися, утворювати вогняні кружальця. Від гніву нерви його напружилися до краю; останні дошкульні слова Хосефіни не давали йому заснути. Самолюбству художника було завдано глибокої рани, яка нила, проганяла від нього сон. Йому здавалося, що поруч лежить його найзаклятіший ворог. Він люто ненавидів це миршаве висмоктане хворобою тіло, якого міг торкнутися, простягши руку; йому здавалося, що воно зібрало в собі жовч усіх ворогів, з якими він будь-коли стикався в своєму житті.
Старий! Нікчемний! Невже ж він гірший за отих хлопчаків, що упадають за графинею де Альберка, він — чоловік, відомий усій Європі, той, на кого, бліднучи від хвилювання, дивляться захопленими очима всі сеньйорити, які розписують віяла та малюють акварелями пташок і квіти!
«Ми з тобою поговоримо про це згодом, сердешна жінко, — думав він, і губи його кривилися в невидимій у темряві злісній посмішці. — Ти ще побачиш, чи слава чогось варта, і чи справді мене вважають за такого старого, як ти гадаєш».
З хлоп’ячою радістю відновив він у пам’яті все, що відбулося в сутінках у його студії: згадав, як поцілував графині руку і як вона сиділа в солодкому забутті, згадав її слабкий опір і доброзичливість, що давали йому надію на більше. Він смакував ці спогади, втішаючись уявною помстою.
Потім, перевертаючись у ліжку, мимохіть торкнувся тіла Хосефіни, яка, здавалося, спала, і відчув майже огиду, ніби зачепив якусь тварюку.