Поїзд, що зник

- Не в партизани ж вони пішли.

- Скажеш таке, салага. З чого їм було іти в ті партизани, чи в ту секту? Я ж тобі повторюю: нормальні люди, яких нічого не об’єднувало, крім того, що вони зникли в один і той же день близько однієї і тієї ж години і, наскільки ми встигли встановити, багатьох із них востаннє бачили біля станцій метро Святошинської лінії.

Отут в моїй голові знову щось затенькало і я пригадав: “Сів у метро, задрімав, ледь не проспав зупинку, вискочив…”

А старий підполковник тим часом продовжував:

- Версії, кажеш, версії… у тридцять сьомому люди без версій зникали тисячами. У п’ятдесят другому - теж. А зараз якби і хотіла Контора стільки людей прибрати, то вже не ті часи. От ти такого Івана Дзюбу знаєш? Із письменників?

- Та чув наче.

- От бачиш, ти хоча би чув. А я взагалі з “Голосу Америки” дізнався. Дали йому всього п’ять років за політику, а весь Захід на всіх хвилях тільки про це і говорить. А так, щоб сто чоловік непомітно прибрати - та ну! І потім, якби це справді була секта, то погони б не у нашого генерала полетіли, а у Федорчука. Луб’янка таких жартів не вибачає. І потім, послухай мене, старого. Я хоч і трохи, але цими людьми займався. Ти ж знаєш, що той, хто ходить в оперу, практично не буває на футболі.

- Ви маєте на увазі?…

- Ще простіше: хто любить пити пиво з майонезної баночки під зашморганою будкою, ніколи не знайде смаку в “Мускаті білому червоного каменю”. Зрозумів? Ту сотню нічого не об’єднувало - нічого в їхньому способі життя. Єдине місце, де вони могли б зібратися разом - це не секта, а Першотравнева демонстрація або звичайнісінький тролейбус.

- Або метро, - піддакнув я і тут мене як на фазу замкнуло. - Ви казали, багатьох із них біля станції метро бачили? А вони входили чи виходили?

- Входили, хлопче, входили. А виходити їм належало або на Нивках, або на кінцевій - у Святошині. Але там їх ніхто не бачив… Ще запитання будуть?

- Останнє. Ніколи не повірю, що ви на самому початку не переписали для себе бодай списку всіх, хто зник.

- Правильно, Сирота, подумав. Старшим треба вірити. Звичайно переписав, для зручності. Я б у тих папках потонув, якби щоразу в них кожну дрібницю шукав.

І тоді я без пояснень витяг з кишені свого зошита зі списком “судових покійників” і почав зачитувати його вголос. Підполковник зблід. Потім, уважно вслухаючись, відчинив сейф, дістав з його глибини старий учнівський зошит, розгорнув… Там був якийсь список. Від мого він відрізнявся лише тим, що був складений за алфавітом, а не в хронологічному порядку. Спрацювала, вочевидь, канцелярська жилка старого мента.

- То як, товаришу підполковник, все співпадає?

- Плюс-мінус, але про це потім. Краще скажи, де взяв? Не в Конторі ж викрав. І до мене у сейф не лазив, інакше б переписав за алфавітом.

- Переписав, тільки не у вас, звичайно. У відділі реєстрації смертей, не далі як вчора.

- Так що ж з ними сталося? Знайшли-таки мертвими?

- Не знаю, що сталося. Я ж вам казав: всі визнані покійниками на підставі рішення суду ще до кінця того року.

- О люди, люди, небораки! - зітхнув підполковник. - У мене он у тій шафі лежать заяви ще з сорок четвертого року на розшук рідних. І ніхто їх не забирає, і мертвими визнати не просять… невже часи змінилися?

- За всіх не скажу, але родичі отого слюсаря, з якого у мене все почалося, як тільки погодилися справу закрити, одразу квартиру одержали. І то таку, що одразу на три окремих розміняли без доплати.

Ветеран ще трохи позітхав, пом’янув класику, потім поцікавився, а чого я, власне, голову на рейки кладу. Невже хтось із цієї сотні у мене в родичах ходив?

А я й не знав, що йому відповісти. Здавалося б - скільки вже попереджень одержав - і то недвозначних - не лізти в давно закриту справу, не бачити впритул нових обставин, не крутитися під ногами у всесильних андропівських хлопців. Все правильно, все логічно. Просто характер у мене дурний: там, де всі мовчать, де навіть генерали писки стуляють, я мушу гавкнути. Напевне, моє мовчання було красномовним, бо ветеран вкотре похитав головою і дійшов висновку:

- Кепські твої справи, хлопче. Знаєш, що про таких, як ти, наш комісар Руднєв говорив? “Вам своєю смертю закінчити не дано і це у нашій партизанській справі найгірше”. Я от послухався комісара - і тому досі живий. А хто не послухався - лежать їхні кісточки від Путивля до Карпат. І комісарські серед них.

Мені раптом страшенно захотілося, як у дитинстві, встати, схилити низько голову і жалібно промекати: “Дядю, я більше не буду…” Після чого подякувати старому партизану і піти через площу до свого кабінетику, і знову, як усі нормальні лягаві ловити Льоху з Дехою, захищати Мілку від кулаків підпилого Додіка, а самого Додіка - від пазурів підпилої Мілки… себто, бути, як усі. І не лізти в містику та чужі справи. І жити якщо не дуже щасливо, то принаймні довго. Хоча б до пенсії.

Проте, я цього не зробив, а сказав зовсім інше:

- Назад, товаришу підполковнику, тільки раки лазять.

- Ти, міський хлопчику, живого рака хоч раз бачив? Назад вони не лазять, а плавають. А то дві великі різниці… боюсь, що покажуть тобі, де вони зимують. Бери мого списка і отут за цим столом звір зі своїм. Здається, там була одна зачіпка. Точніше, дві заяви. Їх чекісти ще довго крутили - чи залучати до загального списку, аж доки вирішили не гнатися за масовістю.