Сентиментальні мандрівки Галичиною
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
Палац Лянцкоронських був у протилежному кінці, по дорозі в село з совковою назвою Переможне. Я побачила міську раду в дуже гарному палаці й цілу вулицю ошатних вілл. Там панував шляхетний спокій. Комарно мене вразило неймовірно гарним доглянутим старим цвинтарем і меморіалами. Полякам, українцям, жертвам репресій, радянським воїнам. Може, надгробки й були занедбані, трохи побиті, але це трапилось не тепер. Поляки дещо відновили старі написи, місцева громада поставила меморіали, і головне — тут не відчувалось різниці між своїми й чужими — нарешті настало примирення.
Коли я доходила до старовинного парку, де мав бути палац Лянцкоронських, небо потемніло і почав падати дощ. Люди бігли ховатись до міста, а я навпаки.
То був начебто міський парк, що нагадував дрімучий старий ліс із занедбаними галявинами. Я побігла дорогою, що мала мене відвести до палацу, хоча ніхто не казав мені, що це та сама дорога. Потрохи гриміло. Насувалася гроза. А в палаці можна сховатися. Я вже набачилася тих палаців з вибитими дверима й забитими дошками вікнами. Однак перебути там грозу можна.
Ага, перебути… Палац був дощенту зруйнований, лише стриміли рештки стін, а довкола лежали купи пластику та іншої гидоти з пікніків. Коли мені гримнуло над головою, я кинулась до якоїсь будови, що могла бути стайнею чи гаражем, але мала бетонне накриття. І встигла туди вскочити, перш ніж почався армагедон. Гроза тривало довго, може, з годину. Я стояла в темному кутку й дивилась на потоки води. Останньою власницею палацу була Кароліна Лянцкоронська. У нас в Дрогобицькому музеї була східна колекція Лянцкоронських, не знаю, як вона там опинилась, але графиня була знавцем Ренесансу. Дім пограбували ще німці, вивезли звідти всі раритети, а сама Кароліна прожила аж сто чотири роки й померла в 2002 p., в еміґрації.
Одне я знаю напевне, що ніколи не прийду на ці руїни, хоч саме Комарно мені дуже сподобалося.
Коли дощ майже вщух, я пішла асфальтовою стежкою і невдовзі вийшла на трасу. Там теж було гарно. Дорога, обсаджена деревами, стадіон на місці замку, водонапірна вежа ще з польських часів і у просвітку — болотисті луги, осяяні сонцем. Мені спало на думку купити хліб, але ніде, геть ніде його не було. Скінчився.
Коли я сіла в автобус, знову почалася гроза, така сама пекельна, і ми всі щулилися від кожного удару грому, і автобус довго не рушав.
Щирець
Щирець теж дуже близько від Львова, а хто побував на Золотій горі, де є ще мури XII ст., єврейський цвинтар XIV—XX ст. і маленький костел, на якому вгорі є пам’ятна дошка про Ґрюнвальдську битву? Кого я не питала — ніхто не був. Коли їдеш автобусом до Дрогобича, то можна побачити Золоту гору, а далі миколаївські кар’єри вапняку. І ще там є німецька колонія, тобто будинки, які там залишилися. Можна все життя прожити у Львові й бути байдужим до того, що діється довкола нього. Чомусь усі прямують в Олесько та Підгорецький замок, Жовкву і Золочів, бо цікаво, чого туди їздять натовпи іноземних туристів.
Дивовижне містечко, яке відділяють від Золотої гори залізниця і глибокі яри, де чомусь дуже тісно, але все під рукою, і можна посидіти в кафе по дорозі на гору, надворі і навіть випити доброї кави, хоча в таких містечках як правило ритуал кавування супроводжується запахом пива.
На свій день народження, 26 липня, я вирішила поїхати з дочкою та її приятелем до Щирця, хоч весною вже там побувала. Але то була екскурсія по німецьких колоніях, і в Щирці ми були коротко. Мені подобається все спершу розвідати, а тоді вже когось привезти.
Ми виїхали вранці й пішли спершу до костелу св. Станіслава XVI ст. Йому пощастило — завжди був чинним, реставрований, що загалом дивно. Нам, не полякам. Ми так давно живемо у викривленому культурному й гуманістичному просторі, що не переймаємось не те, що тоталітарним вандалізмом, а й сучасним. А чиновники ще й вимагають хабара, коли іноземці хочуть відновити цвинтарі та храми своїх дідів, і досить часто, отримавши відмову, полишають все це далі руйнуватись.
Я знала, що Лада цього не любить, але показала їй будинок плебанії, де енкаведисти мордували людей, а поруч гуркотів трактор, щоб заглушати крики. І ми купили квитки в громадський музей злочинів комуністичного режиму. Завідував ним старий чоловік, мабуть, колишній репресований. Це все тяжко, я знаю, але треба пересилювати себе і йти, слухати, дивитись, бо це все, що ми можемо зробити для пам’яті замучених. Навіть квитки за дві гривні підтримають музей, а відвідувачів тут не так багато, туристи сюди не приїжджають.