Сентиментальні мандрівки Галичиною
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
Якби не Уляна Кравченко, що постійно нагадувала про себе то книгами, то в розмовах у Миколаєві, де вона народилась, то слідами її життєвих мандрів, я б так часто не думала про Бібрку. У Дрогобицькому краєзнавчому музеї висів портрет письменниці, намальований її сином, не дуже вдалий чи просто невикінчений: стара жінка стоїть з пательнею коло плити. Довкола неї каструлі. Наче насмішка над чотирма десятками років тяжкої жіночої долі, з двома війнами, постійними переїздами, нелюбим чоловіком й тимчасовим домом. Вона померла у 1946 році уже в Польщі, ще в українському місті Перемишлі.
Школа у Бібрці, де вона викладала, колись виглядала дуже велично, а зараз позабивана дошками, стоїть моторошною відразливою пусткою в яру чи видолинку, більше схожому на яр. Мені страшно було туди спускатись. Дуже невдале місце, але престижне, бо поруч костел. Нова школа, тобто ґімназія, далеко. Нас туди запросили з Василем Табором, жодного дива я не сподівалась, була зима, падав сніг. Ми прийшли спершу до міської бібліотеки й довго не могли зігрітись. Я вже встигла побувати і в бібліотеці, з працівниками якої в мене дуже приязні стосунки. Ці жінки живуть під постійною загрозою закриття, взимку нема опалення, кілька років фонд не оновлюється, але вони тримаються дуже мужньо. Тобто, не скиглять і роблять свою роботу. Спершу я познайомилась з Оксаною, яка підбирає бездомних котів, як і я, й вийшла на мене, коли я намагалась роздати кошенят і написала про це в газеті. Я приїхала до Бібрки на зустріч і, пригадую, виголосила полум’яну промову на тему того, як занепадають галицькі містечка, може, занадто палку. Нема книгарні, люди вже все попрочитували в бібліотеці. Читачі там освічені, мені задавали дуже цікаві питання, я давно вже не відчувала такої втіхи. Потім я почистила свою бібліотеку і передала книжки, без яких я можу обійтися. Не якийсь там непотріб, просто з деяких книжок я вже виросла. Я брала кожну книжку в руки і знала, що їй судилося довге життя. Зараз у мене назбирався знову стос книжок. Ґабор постійно возить книжки зі своєї бібліотеки в рідне село на Хустщині. Я не пригадую, щоб колись зустріч в бібліотеці мене розчарувала, але бібліотека у Бібрці — особлива.
Виявилося, що ґімназія теж перебуває в добрих руках. Директором була справді освічена й начитана жінка, пані Галина. Правда, я змушую здригатись учителів, коли розмовляю з дітьми як з рівними, а не читаю їм мораль. Мені часто вдається відчути, чого саме потребують діти. Особливо, коли розповідаю, як не любила математики і як обдурювала батьків, читаючи замість підручника художню книжку. Головний месидж перед цією непосидючого публікою такий: хто не читає книжок, той не стане письменником. І хто не знає мови — також. І щоб полегшити напруження вчителів, розповідаю про свою вчительку Лідію Федорівну, яка криком вбивала у нас правила, залишала після уроків, яку ми не любили, але до восьмого класу всі писали грамотніше, ніж дехто з теперішніх абітурієнтів.
Діти зовсім не знудилися, бо Ґабор теж почав розповідати щось із власного дитинства, і всім було дуже весело.
Ми вийшли з актового залу. В коридорі була справжня картинна ґалерея зі справжніх художників, причому відомих. Директорка сказала, що випускники щороку дарують школі картини. Оскільки я працювала в картинній ґалереї і можу приблизно оцінити вартість картини, то мені стало трохи не по собі, що полотна ось так висять в коридорі на першому поверсі, де нема сигналізації. Я спитала, чи не обкрадали колись школу. Пані Галина відповіла, що минулого року вкрали кілька комп’ютерів. Але картини нікого не цікавлять. Ми з Ґабором тільки перезирнулись. Тому я намагаюсь поменше говорити про картинну ґалерею в Бібрці.
Директорка пожалілась, що паркет розсихається, і я порадила його покрити лаком, хоча уявляю, скільки потрібно цього лаку і скільки він коштує.
А потім ми пішли до музею Уляни Кравченко, де теж було кілька картин, але вже місцевих художників. От тобі й школа у Бібрці. Все залежить від того, в яких руках культура.
А біля Народного дому, нового, що коло церкви Покрови, я побачила взагалі виставку старих світлин. Просто на вулиці. Вони є на приватному сайті «Моя Бібрка». Від них віє не просто минулим, вони наскрізь драматичні. Хоча і в найгірші часи люди могли просто жити, увімкнувши механізм витіснення. Ми надто довго жили в стані статичності й конформізму, тому нам тепер так важко рухатись і щось змінювати. Нашою заповіддю і водночас вимогою часу повинно стати: «Не будь байдужим». Бібліотекарі самі побілили сходову клітку і навіть у морози приймали відвідувачів. Ось це і є не бути байдужим.