Сентиментальні мандрівки Галичиною

Нарешті ми вийшли з музею, піднялись на пагорб і я побачила церкву св. Юра на місці Гербуртової дерев’яної, яка не пережила Другу світову. Гарна церква, тиха, не дуже велика. Тут віяв прохолодний вітерець і не було суєти.

Будучи старостою мостиським, Гербурт понаставляв на всі посади русинів, що дуже не подобалось полякам. Церкву Юра збудували у 1611 році. Було тут православне братство, яким опікувалась Анна Могилянка, донька молдавського господаря Єремії Могили. Мала вона чотирьох чоловіків, і першим був воєвода сєрадський Максиміліан Пшерембський, той хто спершу одружився у 1618 році з Єлизаветою, вдовою Яна Щасного Гербурта, яка померла через рік після шлюбу. Я весь час намагаюся щось знайти про цього пана Пшерембського, який після смерті Гербурта допомагав рятувати його родину, що опинилась у великих боргах, але то лише поодинокі сліди.

Це, напевно, унікальний випадок, коли на місці замку побудували великий комуністичний завод, але навіть при цьому зберігся ландшафт з чотирма мостами і валами. Замок проіснував від XIV до XVIII ст., а завод заледве пару десятиліть. Щось у цьому є символічне. Там, де зараз прохідна невідомо чого, бо замість заводу якісь склади та майстерні, була в’їзна брама зі сторожовою вежею, але межі не співпадають, завод був трохи більший. Я не наважилась іти через прохідну, і збоку побачила на дні глибокої вирви здичілий ставок, порослий татарським зіллям. На карті його, правда, немає, і ставок під самою огорожею. Наче стався провал ґрунту і яма заповнилась підземними водами. Я пішла в обхід, шукаючи якусь дірку в паркані. Було спекотно і курилось від пилюки. Попереду були зелені пагорби, звідки можна побачити місто. Ось там я нарешті відпочину, бо досі навіть не присіла. Ходіння по місту втомлює дуже швидко. Зрештою, місто не оглянеш за один раз, і я просто шукаю сліди Гербурта, і це вже — фініш. Незабаром я побачила розчинені ворота, через які в’їжджали вантажівки, ангари та склади. Я пішла туди. Ніхто мене не зупиняв, і потім я зрозуміла, чому. Неподалік була майстерня надгробків. Хто ж, як не жінка, піде замовляти. Тим більше, що досвід я, на жаль, вже мала. Бо йти поміж глухими довгими будівлями під горою було трохи страшно. А там я вийшла нагору й опинилася власне на замковому подвір’ї. Адміністративний корпус заводу, чи там хтось був? Далі якісь житлові будинки, де ніхто не живе. Все ціле, але мертве, законсервоване у 1972 році. Я побачила на фасаді цифри. Це справа, а зліва — розритий схил і пролом в огорожі, за яким був сад. Туди я і пішла.