Сентиментальні мандрівки Галичиною

Давньоруський замок у Щирці, чиї мури, хоч і осіли, але досить добре збереглися, був місцем укладання угод між князями. Правда, у XIII ст. його зруйнували татаро-монголи, а в XIV наш край анексував польський король, і з тих пір замки будувались уже на західноєвропейський штиб. Тепер добудовано в’їзну браму, нагору провадять сходи, а посеред замку самотньо стоїть біла церква, ще з XV ст., хоча й перебудована. Коли я була тут вперше, священик виголосив перед нами цілу драматичну промову про храм, у якому рятувались від ординців, кров, яка в’їлась у цеглу, відчувалось, що це не просто священик, а людина освічена, знавець історії й мистецтва. Зараз церква була зачинена, але коли ми відійшли, то побачили священика на подвір’ї. Він і церква губились на великому просторі, зарослому травою. У мурі був пролом, і якийсь час ми йшли польовою дорогою. Золота гора дуже велика, зі зрізаною верхівкою. На схилах її примостилось кілька хаток, а на самій горі були латки городів. Звідти відкривався чудовий краєвид, трава все ще була вологою від роси. Якби я була тут сама, то пішла б іще далі, і просто сіла б у траві й довго-довго сиділа. То було місце добра й сили, і під шаром ґрунту ховався білий камінь, з якого жив і досі живе Щирець, хоч камінь не дуже тривкий, але з нього багато чого можна зробити.

Щоб потрапити на єврейський цвинтар на схилі гори, треба було зійти сходами і піти ґрунтовою дорогою попід гору, оминути колишню єврейську різницю і за поворотом у лісі знайти непримітну стежечку. Ступити кілька кроків і побачити сірі, вкриті мохом надгробки, похилені, перевиті плющем, підважені корінням дерев. Зліва були найстарші надгробки, більшість із них вже занурені цілком в землю, через хащі було важко продиратися. По цьому цвинтарі можна вивчати історію євреїв Щирця, бо жоден камінь не був вивезений чи розбитий. Але більшість євреїв, вихідців з Галичини, нічого не знають про цей забутий цвинтар, який сховав ліс і Золота гора взяла під свою опіку. Напевно, щирецькі рабини добре молились. Я чула навіть про існування щирецької школи юдаїзму, але досі нічого не знайшла про неї. Все-таки існував етнічний розділ, і один народ не цікавився іншим, співіснуючи тільки на побутовому рівні. І тому є Щирець польський, німецький, український, єврейський, і нема просто Щирця. Хоча звести всі ці історичні дані в одне не так важко, просто дослідники самі дотримуються правила розділу.